Читать «Iсторичнi есе. Том 2» онлайн - страница 2

“Українці в політичній справі хочуть: утворити широку національно-територіальну автономію України в складі федеративної російської республіки... Українці хочуть, щоб з українських земель російської держави... була утворена одна область, одна національна територія... Ся українська територія має бути зорганізована на основах широкого демократичного (не цензового) громадського самопорядкування, від самого споду (“дрібної земської одиниці”) аж до верху - до українського сойму. Вона має вершити в себе вдома всякі свої справи - економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджати своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд. Тільки в деяких справах, спільних для всієї російської держави, вона має приймати постанови її загального представництва, в котрім братимуть участь представники України, пропорціонально до її людности й людности всієї російської республіки”.

Політика Центральної Ради у перший період її існування повністю відповідала цій програмі.

Що стосується самостійницької концепції, то її перші літературно-публіцистичні формуляції знаходимо в писаннях “Україна irredenta” (1895) Юліана Бачинського (1870-1934) та “Самостійна Україна” (1900) Миколи Міхновського (1873-1924). Ці два автори прийшли до самостійництва незалежно один від одного та з різних вихідних позицій: Бачинський уживав економічних аргументів та марксистської термінології, а Міхновський послуговувався історично-правною аргументацією. Одним із перших прихильників самостійності України став також визначний галицький письменник і вчений Іван Франко, як це видно з його статті “Поза межами можливого” (1900). Трохи згодом, уже напередодні світової війни, самостійницька концепція знайшла талановитих оборонців в особі історика та соціолога Вячеслава Липинського (1882-1931) і публіциста та літературного критика Дмитра Донцова (1883-1973).

Постулат самостійності ввели до своїх програм дві головні українські політичні партії Галичини - національно-демократична й радикальна. Прийнята у 1899 р. платформа національно-демократичної партії заявляла: “остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм”. Це програмове гасло мало зразу радше декларативний, ніж реально-політичний характер, але загострення міжнародних відносин, зокрема зростаюче від 1908 р. російсько-австрійське напруження, наблизило його до сфери політичних реалітетів. Сепаратистська концепція знайшла свій яскравий вираз у маніфесті від 3 серпня 1914 р. Головної української ради - представницького органу, що його створили в момент вибуху війни лідери всіх українських партій Галичини: