Читать «Iсторичнi есе. Том 2» онлайн - страница 15

Але досить припущень. Однак ми повинні підкреслити факт, що у боротьбі між Українською Народною Республікою та Радянською Росією українська сторона, хоч і зазнала врешті поразки, здобувала часткові перемоги. На полі військових операцій це були роззброєння та вивід недисциплінованих і контрольованих більшовиками залишків старої російської армії, що зосереджувалися на Правобережній Україні, та придушення більшовицького бунту в Києві (т. зв. Арсенальського повстання) у січні 1918 р.. Серед політичних успіхів Центральної Ради величезне значення мали: блискуча перемога українських національних партій у виборах до всеросійських Установчих Зборів; повний тріумф представників Центральної Ради над більшовиками на Першому з’їзді Рад України, незважаючи на те, що з’їзд був скликаний самими-таки більшовиками; а також твердість та гнучкість, виявлені молодими українськими дипломатами під час мирових переговорів у Бересті.

Головним досягненням Центральної Ради була її рішучість не зігнутися під більшовицькими погрозами та насильством, а прийняти виклик, кинутий їй петроградським Совнаркомом, і вчинити російсько-радянській інвазії опір. Постава Центральної Ради до більшовизму зафіксована у тексті Четвертого Універсалу:

“Петроградське Правительство Народних Комісарів, щоб повернути під свою власть Вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська красногвардійців, більшовиків, - які грабують хліб наших селян і без всякої платні вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство... До так званих більшовиків та інших напасників, що нищать та руйнують наш Край, приписуємо Правительству Української Народної Республіки твердо і рішуче взятись до боротьби з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, не жалуючи життя, боронити добробут і свободу. Наша Народна Українська Держава повинна бути вичищена од насланих з Петрограду насильників, які топчуть права Української Республіки”.

Подібні думки висловлені ще гостріше в промові молодого члена української делегації Миколи Любинського (1891-193?) під час мирової конференції в Бересті 1 лютого 1918 р.: