Читать «Iсторичнi есе. Том 2» онлайн - страница 11

Слід звернути увагу на те, що, навіть дотримуючись федералістичної програми, Центральна Рада започаткувала політичний курс, деякі аспекти якого вимагали для України, бодай неявно, прав суверенної держави. Прикладом цього була кампанія за зосередження українських солдатів російської армії в окремих національних загонах (т. зв. “українізація багнета”). Рада також вимагала, щоб українська делегація була допущена на майбутню мирову конференцію. Нарешті, вона вирішила скликати окремі українські Установчі Збори, що повинні були зійтися незалежно від усеросійських. Однак провідники Ради лояльно підтримували воєнні зусилля Росії й уникали будь-яких контактів із тими українськими групами потойбіч лінії фронту (галицькими й емігрантськими), які співпрацювали з ворогами Росії. Таким чином, влітку 1917 р. Рада все ще повністю дотримувалася федералістичної концепції.

Третій Універсал з його проголошенням Української Народної Республіки у складі федеративної Росії був вершиною усієї попередньої політики Ради, здійсненням щирих намірів її провідників. Але історичний процес має власну логіку, що виходить поза плани й бажання історичних діячів. Восени 1917 р. політичне становище змінилося настільки радикально, що Третій Універсал був анахронізмом уже в момент проголошення. Швидка течія подій розмивала підвалини федералістичної концепції. На політичну арену виступили два нові чинники: розвал російської армії та захоплення більшовиками влади в Петрограді й Москві.

Не можна було очікувати, що Україна з її невеликими засобами чи хоч би з допомогою Антанти зможе вести війну проти Центральних держав. Але доки тривав стан війни, доти існувала велика небезпека, що німецькі та австро-угорські війська можуть посунути на Україну, трактуючи її як частину окупованої російської території. Ще більш загрозливою для безпеки країни була присутність на Правобережній Україні здеморалізованих російських військ, серед яких більшовицькі агітатори мали великий вплив. Ці залишки старої імперської армії, неспроможні забезпечити дійову охорону від німців, ширили в краї насильство та анархію. Отже, Україні було конче треба якнайскоріше закінчити війну, уклавши сепаратний мир із Німеччиною та її союзниками. Кон’юнктура для цього була сприятлива, бо й Німеччина, зчепившись у смертельному поєдинку із західними потугами, прагнула покласти край війні на Сході. Крім того, Німеччина й Австро-Угорщина потребували українських харчів і сировини. Це давало Україні певну перевагу в торгуваннях, незважаючи на нерівність військових сил. Обставини вимагали, щоб Україна почала вести незалежну зовнішню політику, а для цього треба було розірвати державні пута, які все ще зв’язували її з Росією.