Читать «Збігло літо» онлайн - страница 31
Ніна Боден
Вона говорила жваво й природно, але без особливої надії. Брехати вона вміла набагато краще за Саймона — той, як було видно, великого досвіду не мав, — але дуже сумнівалася, що зуміє відвернути від нього увагу поліцейських. Вони мали б бути недоумками або сліпими, щоб не помітити, як він почервонів. Будь-якої хвилини один із них може зайти в кабінку й витягти звідти хлопчика, що ховається за дверима.
Мері сиділа вся напружена, не наважуючись підвести очі вище середнього гудзика на жилеті констебля Пітерса й чекаючи тієї миті, коли на її плече ляже важка рука і сердитий голос накаже встати.
Натомість вона почула лиш здушений сміх. Мері підвела голову й побачила, що обидва поліцейські широко всміхаються.
У констебля Пітерса було червоне спітніле обличчя, у якому, як родзинки в булочці, утопали маленькі карі очі. Він усміхнувся до неї.
— Це твоя кабінка?
— Мого дідуся.
— Замкни її, коли йтимеш звідси. Сюди можуть з’явитися незвані гості. Ви тут нікого не бачили, га? Ніякі підозрілі типи тут не вештались?
— Крім вас, нікого не було, — сказала Мері, й вони зареготали.
Поліцейські пішли своєю дорогою, сміючись і перемовляючись між собою.
Коли вони віддалилися і вже не могли чути їх, Саймон сказав:
— Нічого не можу вдіяти із собою. Це через те, що в мене тонка шкіра і видно, як кров підступає до обличча. Що більше думаєш про це, що більше намагаєшся не червоніти, то більше червонієш.
Мері, яка й досі сиділа, затамувавши подих, судомно ковтнула повітря й відчула, як у неї запаморочилося в голові.
— Я подумала, що вони здогадаються, коли ти почервонів. Не могли ж вони не помітити?
— Вони помітили, будь певна. Тільки вони подумали, що причина криється зовсім в іншому, от і все.
— У чому?
Він сором’язливо глянув на неї, узяв маленьку рожеву черепашку й почав уважно розглядати її.
Мері так штовхнула його ліктем, що він випустив з рук черепашку й вона впала на купку інших черепашок біля їхніх ніг.
— Що вони подумали?
Саймон зітхнув.
— Вони подумали, ніби я почервонів через те, що побачили мене з дівчиною. Деякі люди знаходять собі дивні причини для сміху.
За таких обставин, подумала Мері, це й справді смішно.
— Якби вони знали всю правду, їм було б не до сміху.
Цією фразою вона хотіла розвеселити його, та не зуміла. Похмурий вираз так і не зійшов з його обличчя.
— Тобі, мабуть, було б краще, якби вони про все здогадалися, правда ж? — докірливо запитала вона.
— Він окинув її коротким зневажливим поглядом.
— Я ж повернувся, хіба не так?
— Авжеж, повернувся. — Однак це, на її думку, вимагало пояснення. І вона запитала, дивлячись на його похмурий профіль: — Але чому? Адже ти казав, що тих людей, які приїжджають сюди, треба висилати назад. Такий закон, казав ти.
Саймон рвучко підвівся, ніби йому не хотілося відповідати, й увійшов у кабінку.
— Овва! — вигукнув він. — Його величність спить!
Зібгавшись калачиком, хлопчик спав у тісному закутку між стінкою й дверима. Голова його ледь звисала на тонкій шиї, немов важка квітка на тонкому стебельці. Він тихо посопував.