Читать «Збігло літо» онлайн - страница 30
Ніна Боден
Мері знову зітхнула й повернулася до хлопчика.
Він уже зняв свій піджак і тепер розстібав сорочку.
Спочатку вона не надала цьому значення, оскільки була заклопотана своїми думками про тітку Еліс і поліцію.
І раптом її ніби вдарило громом.
— Виходить, ти мене розумів? Весь час?
Він не відповів, його худорляве личко було непроникливе. Він зняв із себе сорочку й простяг тонку тремтячу руку, щоб узяти жакетку. І тільки тоді, коли Мері, знявши жакетку, віддала її хлопцеві, той, одягнувши її через голову, нарешті заговорив.
— Я не з Пакистану, — сказав він.
Мері дивилася на нього, розкривши рота.
— Я з Кенії. Мене звати Крішна Патель. Я британський підданий.
Він стояв у її жакетці і вже не здавався ні худим, ні переляканим, а, скоріш за все, сердитим і гордим. У Мері також почала закипати злість. Який обманщик! Вона пригадала, як заспокоювала його, втішала, зверталася до нього так лагідно, як ніколи не зверталася б до людини, яка розуміла б її, й одразу відчула себе приниженою та ображеною.
— Ти негідник! — сказала вона. — Так може вчинити тільки підлий боягуз!
Вона погрозливо підступила до нього, але він залишився спокійно стояти на місці. Тільки очі розширилися від подиву.
— Для чого ти придурювався? — запитала вона.
Хлопчик не встиг відповісти, бо цієї миті з проходу між кабінками несподівано вискочив Саймон. Він задихався і був такий блідий, що ластовиння ще виразніше проступило на його обличчі.
— Вони йдуть! — видихнув він. — Ідуть пляжем…
Та оскільки ні хлопчик, ні Мері не зрушили з місця, Саймон схопив хлопчика за плечі і заштовхав його в кабінку.
— Ховайся за двері! — вигукнув він.
5. Усупереч закону…
Отже, коли поліцейські, стомлені важким шляхом уздовж пляжу, підійшли до кабінки, вони побачили тільки двох дітей, що сиділи на сходах перед відчиненими дверима й перебирали черепашки.
Вигляд у цих дітей був цілком безневинний. Дивним могло здатися лише те, що вони не підвели очей навіть тоді, коли поліцейські зупинилися просто перед ними.
— Здається, ти вже виріс, щоб гратися з черепашками, чи не так, Саймоне? — сказав один з поліцейських.
Голос його звучав дружелюбно, але погляд був пильний. Він глянув поверх їхніх голів на кабінку.
Мері побачила, як стислася в кулак Саймонова рука, що лежала в нього на коліні, й зрозуміла: він зараз почервоніє. Вона спробувала зашкодити цьому, повторюючи про себе: «Не червоній! Не червоній!», та марне. Спочатку почервоніла Саймонова шия, а потім і обличчя по саме волосся.
— О, містер ПітерсІ — вдавано здивувався Саймон. — А я вас і не помітив! Це моя подруга Мері. Я допомагав їй перебирати черепашки.
Його слова прозвучали так фальшиво, що Мері аж розпач узяв.
— Це для шкільної виставки «Життя узбережжя», — сказала вона. — Я повинна назбирати для неї морських водоростей, черепашок та всілякої іншої дрібноти. Страшенно нудне заняття, і через те я довго ніяк не могла взятися за нього, а тепер Саймон змушений допомагати мені.