Читать «"Злато Сонця, синь Води": спроба епосу» онлайн - страница 8

В╕дзначу не без зловт╕хи, що ненависникам Укра╖ни та всього укра╖нського в╕д цього твору робиться психолог╕чний дискомфорт, що познача╓ться на зашкалюючому р╕вн╕ ненавист╕ до твору ╕ авторки.

П╕сля флуктуац╕╖ триптиху емоц╕йна л╕н╕я йде на спад. У твор╕ "Колискова для сонця" (жанр яко╖ авторка визначила як "сон", хоча ╕ не дуже добре зрозум╕ло, кому саме в╕н сниться; р╕вно ймов╕рно, що Сонцю, Земл╕ або Народу, який перебува╓ протягом ╕стор╕╖ у глибокому коматоз╕, ╕ всякий раз, коли опритомню╓, отриму╓ веслом по голов╕ в╕д люблячих сус╕д╕в) йдеться про Н╕ч - володарку потойб╕чного св╕ту, а також про та╓мничих вершник╕в, як╕ ╓ "хранителями пам'ят╕" та кимсь на зразок закладених мерц╕в, пращур╕в. Основне в╕дчуття в╕д того сну - страшенна втома ╕ бажання спокою; жага здатися, опустити руки, п╕дкоритися знев╕р╕ та п╕ти нарешт╕ у небуття. Продовжу╓ цю негативну л╕н╕ю голос╕ння "Дух р╕ки" - плач за Дн╕пром, у якому по╓днано еколог╕чний, естетичний ╕ м╕фопоетичний мотиви. Люди тут виступають не як народ, а радше як без╕менна сп╕льнота, що бореться з природою, ба б╕льше - з живим св╕том, деконструюють перв╕сну модель космосу, де все спочатку було названо, все мало ун╕кальне маг╕чне ╤м'я, але згодом без╕менна сп╕льнота поглинула св╕т, бо лани широкопол╕, ╕ Дн╕про, ╕ круч╕ стали нам поперек горла, людиськам др╕мучим. А те, що позбавлене ╕мен╕ - мертве. Це, до реч╕, в╕дбилося й на спрощенн╕ мови: "╕ нав╕ть дощ зимовий був лише зухвалим братом весняно╖ громовиц╕, л╕тньо╖ зливи й ос╕нньо╖ мрячки" [стор. 60].

╤ це теж - тисячол╕тн╓ прокляття.

Дал╕ емоц╕йна л╕н╕я знову йде вгору. Заклик "Сонця золотого стяги полум'ян╕" за формою дещо нагаду╓ стародавн╕ ар╕йськ╕ г╕мни або веснян╕ закличн╕ фольклорн╕ п╕сн╕. Емоц╕йна атмосфера тут п╕днесено-урочиста, пафосна, моб╕л╕зуюча, мотивац╕йна. На це працюють символи сокола, сонця ╕ неба. Цей невеличкий фрагмент ╓ в певному сенс╕ переломним, готу╓ читача до подальшого розвитку д╕╖. Бо ж коли луна╓ заклик - не може бути, щоб геть н╕хто не в╕дгукнувся, а дал╕ ж ╕ще добрячий кавалок тексту!

╤ справд╕, наступний еп╕зод, опов╕дання "Однор╕вневий Ки╖в", почасти в╕дпов╕да╓ так╕й атмосфер╕. Його жанр визначено як "слава", ╕ не без п╕дстав. Це сюжетний тв╕р, психолог╕чне опов╕дання з елементами м╕стики. Один день буденного життя у Ки╓в╕ очима хлопця з Дн╕пропетровську, який перебрався до столиц╕ у пошуках кращого життя. На перший погляд, у нього "все добре", сказати би "стаб╕льно" - ╓ робота, ╓ житло, ╓ кохана д╕вчина, ╓ нав╕ть трохи в╕льного часу. А проте нема щастя. Чомусь згадався роман Валер'яна П╕дмогильного "М╕сто" - схожа тематика, т╕ сам╕ в╕дчуття, хоча, звичайно, геть р╕зна акцентуац╕я. Тв╕р побудовано на опозиц╕╖ м╕ж двома героями: Дмитром, л╕ричним геро╓м твору, ╕ його земляком ╕, зда╓ться, ╓диним справжн╕м другом, Костиком, який теж лишився в Ки╓в╕, але обрав ╕нший житт╓вий шлях. Обох затягу╓ буденн╕сть, але Дмитро здався ╕ пливе за теч╕╓ю, а Костик опира╓ться, та опира╓ться конструктивно: займа╓ться навчанням, наукою, ╖здить на археолог╕чн╕ розкопки, багато над чим розм╕ркову╓, шука╓ нових смисл╕в. ╤ н╕коли не пересува╓ться Ки╓вом на метро: "Я душ╕ сво╓╖ п╕дземеллю не в╕ддам!". В╕н засуджу╓ сучасну модель столичного життя, але не з точки зору комплексу меншовартост╕ пров╕нц╕ала, а радше з точки розу справжнього поета чи ф╕лософа. Не в тому б╕да, що "зажерлися", а в тому, що в╕дсутн╕ гуман╕тарн╕ зм╕сти. Тод╕ у чому ж "слава"? Це найц╕кав╕ше. Ки╖в прогляда╓ кр╕зь сучасн╕сть як певна модель "Золото╖ доби", втрачений образ, який ╕ще потр╕бно в╕днайти. Святий Ки╖в, справжн╕й Ки╖в, де молод╕ поети не естетизують скверну, а дерева не хвор╕ють на омелу. Цей образ приходить до обох геро╖в, як заклик сокола ╕з золотими крилами, та Дмитров╕ ще доведеться обирати, чи готовий в╕н пожертвувати чимось, або зм╕нити сво╓ життя, тод╕ як Костик однозначно з когорти "кликаних" - яких, як ми зна╓мо, н╕коли не було багато.