Читать «Люборацькі» онлайн - страница 122

— Ваше преосвященство!…

— Дьячковского места проси!

— Одно слово, ваше преосвященство…

— Еще и клевещешь на начальство! Прочь с глаз.

— Одно слово, ваше преосвященство…

— Какое?

— У меня мать вдова, у нее внук сирота и дочь сирота…

— Все это так, а ты проси дьячковского места.

Пішов Антосьо, понурився: чи з гори вбитись, чи в воді втопитись?… От і виграв, що вчився, що за правду стояв.

Багато де в кого треба було постояти йому, не одному поклонитись, поки архирей згодився дати Антосьові попівське місце. Але ж за те він повинен був або посидіти в монастирі «на испытании», або в консисторії також «на испытании», або женитись, де архирей покаже.

Вибрав Антосьо консисторію, щоб з монахами не зустрічатись та мати змогу хоч на скрипці тугу свою виговорити, та й задумався: що й як написати в Кукілівку? Якби на певен час замкнули, то просив би підождати, а так… Що з цього вийде?… Думав-думав, та й написав все, що сталося і просив відпису. Ждав-ждав, не діждався, наче пішов лист у море на дно. Як приїздить Робусинський — вже під «рукоположеніє». Де женився? де? що?… — У Кукілівці, каже, а висвятиться в Солодьки…

— Доле ж моя неприкаянна! — залаяв Антосьо й пішов до архирея, впав у ноги й просить: визвольте мене, бо з голоду пропаду, або буду хабарі брати.

— Какой же ты непорочный! — процідив той крізь зуби. — Вставай, — каже, — да подавай прошение.

На архирейськім хуторі був диякон, а в його сестра — погана, та стара, та з'їдлива. От архирей і каже:

— Женись на ній, то візьмеш приход, а ні — поки я тут, не надінеш ряси.

— Чорт його побери! — подумав Антосьо, — не я первий пропаду, не я й останній. Коли не Галя, то хай і свята Варвара буде, а я зарівно пропав, бо не буду любити.

Через місяць співали Антосьові: «Ісаіє лікуй»; через другий і сліду його не було вже в Кам'янці: на парафію поїхав з своєю жінкою-красою…

* * *

Пройшло десять літ після Антосьового невеселого весілля, як по той бік Попогребського лісу, дорогою на Будії йшла мовби шляхтянка, постогнуючи, а коло неї пів-парубка — хлопець з мішечком на плечах.

— Коли б нам до корчми як бог допоміг, — говорила стара.

— Та вже, бабуню, недалечко, — якось доплетемся.

— Ой, щось дуже мені ноги болять! не знаю, чи дійду! Треба було в лісі відпочити, а тут дуже сонце шкварить. Не дав бог моїм діточкам талану, то треба пектись, бо нікому заступитись, нікому вклонитись за тебе смотрителеві, щоб ту бумагу написав…

А ззаду чути хтось ньокає. Оглянувсь хлопець.

— Ученик, — каже, — якийсь до Крутих. — Оглянувсь другий раз і пізнав: — це, — каже, — Ковинський. Я з ним на станції стояв. З татом їде.

— Ковинський… Ковинський!… — почала стара, — щось я пам'ятаю це прозвище. Де я його чула?… Ковинський!… А! он де!… Ще, мій голубе, я жила в щастю, як чула цю фамілію: якийсь Ковинський з моїм Антосьом по горохах водився. Знаю тепер, знаю. — І почала молитись.

Тимчасом зближавсь Ковинський: коні добрі, бричка крита, й хлопець коло його. Посторонились прохожі, щоб проїжджачому просторніше було.