Читать «Люборацькі» онлайн - страница 124

— А у вас, мамуню, опріч отця Антонія більше дітей не було?

— Було ще три дочки, та й їм бог талану не дав, хіба меншій…

— Де ж вони? — пита панотець.

— Старша вийшла за шляхтича і слід загубила; менша була за попом — за попом таки — і з його рук пожила смерті. Оцього Фоні мати була, — Орися звалась. Що то за дитина була! Я таки сама її занапастила, бо присилувала вийти заміж! Лучче була б під лід пустила!…

— Чи то ви тільки силою віддали свою дочку! Та-же воно мало що не завсігди так буває! Ге, якби зважати на дівочий розум!…

— Треба, панотче, зважати, бо опісля так будуть плакати на батьків, як моя Орися покійна на свою маму плакала.

— Не всім, мамуню, бог таку долю судив, як вашій Орисі, хай їй царство небесне! Та ось що: як того вашого зятя звали, що ви шляхтичем його звете?

— Кулинський, панотче!

— Геразим?

— Геразим.

— То я ж їх обох знав; та нема вже обох: він умер, а вона зарізалась — більш того, що з голоду, бо жадна була й на шматок хліба. До того ще й діти допікали її, все хапокнишкою лаяли. То вона й не витерпіла — зарізалась. Ще й в перехожого солдата ножа позичила, — вони й постой відбували, — бо свого ножа не було. Так у хлівчику зарізалась, в неділю; пішла ніби сорочку вбирати та й зарізалась.

Стара вже давно не чула, що панотець говорив, пожовкла, як віск, і тільки відхлипує.

— Води! — закричав панотець.

Та й вода не помогла: зглянула стара по корчмі, хотіла на образи подивитись, та не було, то тільки перехрестилась; глянула на Ковинського та на Фоню, що тут же стояв — мовби просила: не кидай його, він сирота й не винен, що осиротів, — і сльози річками потекли. Так і застигла, що сльози текли по лиці. Ковинський і поховав її там-таки коло корчми при дорозі, і довго-довго жиди лили помиї на її гріб, а жиденята — прибіжить, тупне ногою, плюне й назад, аж поки не заорали його.

Не вспіла стара розказати, де Текля ділась, то ми скажем. Тоді саме, як ця тут умирала, у монастирі в лісі під Немировом постригали Теклю на старшу послушницю: залякалась світового добра, що й лиха відцуралась!

Поховавши бабу, Фоня з Ковинським поїхав до Крутих. В Крутих Ковинський і каже йому:

— Я ще хлоп'ям був, а твій дядько Люборацький ще меншим, тоді я в його чоботи вкрав. Позволь же тепер відкупитись. — І дав йому три карбованці; Фоня аж в руку поцілував.

Фоня тоді був уже в четвертім класі й сидів на тім самім місці, що колись було Антосьовим, бо на парті було вирізано: «класс! ты дурак без нас, а мы без тебя вдвое». Коло цих слів скрипка під низом, а зверху смичок.

Через скілька день після Люборацької похорону під Махтуловою корчмою стояла пара коней в бричці; з корчми виходила молода попадя, така розкішна з себе, і з нею панотець; а за ними два хлопчики. Все то до Крутих тягло.

— Так де гріб Люборацької? — почав панотець.

— От, на цю могилу показував Махтула, — відказала паніматка й додала: — чи ви знаєте, що я мала бути її невісткою?