Читать «Люборацькі» онлайн - страница 120

Анатолій Патрикійович Свидницький

— Гаразд! — відказав Антосьо. — Тепер і я скажу, як Мася: oto wam popowiczy!…

— Так, сину, так! — підхопила стара, аж піднявшись з стільця.

— Згадав я Масю… Де вона?

— І чутки нема… Розказує молодиця, що в них служила, що вона почала туркати свому чоловікові: кинь та й кинь це місце, а шукай собі другого де, дальше від мого роду. Мені, каже, соромно й признатись до його… От Кулинський і розлічивсь з паном Росолинським, спродався й поїхав, а куди — то бог його зна.

— І це гаразд! — озвавсь Антосьо. — Отак-то наші пішли!… А на Теклю ніхто не насватується?

— Був якийсь Робусинський…

— Робусинський! — скрикнув Антосьо…

— Та боже вас сохрани й в хату його пускати! Це таке ледащо, що й не сказати: гірш Тимохи буде!

Стара аж перехрестилась: — хай минає, — каже. Тоді вже стара докінчила, як увійшла Текля і маляр за нею.

— Як же приход? — питає Антосьо.

— Я думала, що ти займеш, або за Теклею почислять.

— Мені ще рано; ще списків не читали. Подавайте прошения, щоб за Теклею почислили, бо виженуть з хати.

— Хто сміє?

— Еге! Наїдуть оцінщики, оцінять і викидають.

— От тобі й радість! То пиши хутче та подавай. Не їй, то тобі достанеться, а не кому чужому. Бо справді, як ще виженуть, то пропащий світ.

— А виженуть, виженуть! Тепер таке «постановлєніє» вийшло, щоб причт у громадських хатах жив.

— Отам до тримонного! Як в шинку, що з села й мастільниці й все… Добре покійні татуньо розказували, ще то й твій тато покійний це знав… Кажуть було обидва, що духовне владєніє прийдет во ізмождєніе…

— Що ж, паничу, — треба мені їхати… — почав візник, прийшовши до хати.

Відправивши його, Антосьо ліг спочити по дорозі, а ті пішли по хазяйству, а маляр розклав каміння та й пішов до шинку й вернувсь аж увечері — мокрий, хоч викрути… Ліг спочити Антосьо, та не спалося йому.

— Що за лукавий світ! — думав він, — що за темний люд! Хоч би на те вже зважали, коли ні на що не хочуть, що бог жінку сотворив після чоловіка, то вона, значить, і старша. Почав же господь творіння з багна, від неживого перейшов на живе, від черв'яка до скотини, і там до чоловіка, а закінчив Євою, найкращим створінням. Адам, чоловік, старший був за все, а Єва й за Адама, за свого чоловіка, старша. Чоловік для жінки, як дерево для птиці, земля для трави, вода для риби: тим, щоб було де жити; цій, щоб було за ким жити… Чи й з мене, моя Галочко, вийде такий же азіат?… О, ні! Я знаю, що то жінка… Ти в мене будеш щаслива. Шануватиму тебе, як око в голові, зірочко моя ясна!… — і зітхнув, полежав щось без думок, а там і знов почав. — А пастирі які! Боже милосердний! Насмішники, а не пастирі… От як я вийду на попа, то зараз школу заведу, учитиму дітей, стоятиму за громаду перед паном, перед судом, перед царем… Заїдять? То що? Христос дав нам взір собою, я послідую йому. На що вони зважають?… «Образ будьте стаду» — їм говориться, а вони «безобразіє» стаду. І самі, як стадо яке: тільки їдять, та множаться… Та й стадо не так, бо хоч купи держиться, а вони — розполохане стадо, та не овець безсловесних, а свиней… Господи мій, господи! невже ж і я такий буду?… Не дай мені загинути; я буду добрим попом!