Читать «Драматичні твори» онлайн - страница 21

²³ Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К). Твори: В 3 т.— Т. З.— С. 263;

ного впливу буржуазної моралі, театральної богеми, яка руйнує творчість і родинне щастя актора. Зневірившись у буржуазному середовищі, головний герой твору прагне краси і правди життя: «Ні, в смерті красоти нема! Красота — життя! І я хочу жить, жить, по правді жить!.. Правда там, де землю поливають кривавим потом праці». Але втілити цю ідею головного героя у* третій частині трилогії, як уже зазначалося, драматургові не довелось.

Обидві останні комедії І. Карпенка-Карого свідчили про те, що письменник шукав нових шляхів у власній творчості, виходив на нові рубежі української драматургії, позначені віяннями початку XX сторіччя. Тема життя інтелігенції, яка до того тільки зрідка з’являлася в українській драматургії, оскільки царська цензура особливо прискіпливо ставилась до цієї тематики,. виводила І. Карпенка-Карого на шлях, який торували далі його молодші наступники.

За життя І. Карпенко-Карий видав усі вісімнадцять сзоіхЪригінальних п’єс у п’ятитомному зібр'анні «Драми і комедії» (1897—1905). Поза межами видання залишились тільки згадані вже вище переробки, здійснені у 1884—

1885 р., та ще одна — «Судженої конем не об’їдеш» (1892), в основі якої лежала комедія Еркмана-Шатріана «Наш друг Фріц». У різний час драматург по-різному.ставився до цих творів. У 1897 р., ображений несправедливим звинуваченням у плагіаті на сторінках газети «Мировые отголоски», І. Карпенко-Карий у листах до Товариства російських драматичних письменників і оперних композиторів просив вилучити комедію «Судженої конем не об’їдеш»

із списку його творів. Відповідно цю, як і інші переробки, він не включив до зібрання своїх творів, але цілком справедливо, що тексти їх вперше опубліковано в додатках до третього тому тритомнрго зібрання творів (1960—1961).

Творчість І. Карпенка-Карого — вершина української драматургії 80—90-х років XIX — перших років XX ст. Драматург продемонстрував глибинність аналізу соціальних конфліктів, справжню, а не показну народ-і/ість, яка полягала не в простих запозиченнях з фольклору й етнографії, а в збагаченні його творів народною мудрістю. Мова його героїв, хоч і позначена поспіль особливостями південноукраїнських говорів, яскраво індивідуалізована, насичена фразеологізмами, приказками і прислів’ями, специфічними термінами, підслуханими в сільській глибинці і в чиновницько-бюрократичному середовищі, у різних суспільних верствах, іноді й у декласованого, елементу. Народна пісня в п’єсах І. Карпенка-Карого не грає ілюстративної ролі, як це часто трапляється в творах драматургів, що культивували так званий етнографічний реалізм, а завжди виконує конкретну функцію у творенні характеру чи руханні дії твору. Всі п’єси І. Карпенка-Карого позначені динамічністю дії, яскравою сценічністю,, що забезпечувало їм успіх у глядача. Майстер діалогу, І. Карпенко-Карий не гребував таким традиційним засобом, як монолог, особливо внутрішній, який, однак, ніколи не порушував загальної динаміки твору. У кращих п’єсах І. Карпенка-Карого завжди спостерігається єдність змісту і форми. Психологізм його героїв розкривається в конкретних подіях, у думках і вчинках, що ріднить його з російськими драматургами О. Островським і Л. Толстим, з творами західноєвропейської психологічної драми.