Читать «Драматичні твори» онлайн - страница 14

ватись до нових умов, мріє про багатств^якіе^Ші^ар з-поШ^каЦи скарбів..

Жартівник і фантазер, він не здатний глянути, у вічі правді життя, .неспроможний осягнути безвихідь, в якій опинився. Таким контрастом між обома героями І. Карпенко-Карий досягає вражаюче переконливого втілення ідеї твору: капіталізм — це рушійна і водночас руйнівна сила суспільства.

Так само й у комедії «Хазяїн» головний персонаж Пузир уособлює ту частину суспільства, яка у погоні за наживою не гребує жодними засобами. Терентій_ Гаврилович Пузир — це куркуль, який став мільйонером. Калитка у комедії «Сто тисяч» дав йому таку характеристику: «Мужва репана! Давно лизала панам руки, за верству шапку скидала, а тепер розжилася, кумпа-нію з панами водить і зараз морду пиндючить перед своїм братом!» А Пузир про Калитку каже: «Голяк масті, чирва світить». Якщо Калитка тільки мріє про збагачення, то Пузир уже скупив у сусідніх поміщиків величезні лани, заснував кілька економій. Його^не^ажерливість виявляється і в тому, що він годує робітників хлібом, замішаним на полові,"Жмагає платити їм за роботу найменшу ціну. Якщо Мартин Боруля був смішним у прагненні перетворити свій мужицький побут на панський, тої капіталіст Пузир шкодує карбованця на придбання нового халата і ходить у витертому й. засмальцьованому, не кажучи^же й про те^_що„шкода тогр самого карбованця на пам’ятник І. Котляревському. Скнарість призвела Пузиря до смертельної хвороби: він не міг змиритися з тим, що гуси скубуть копу пшениці, побіг відганяти, впав і відбив нирки; на смертному ж одрі відмовляється від лікаря, задовольняючись лише послугами ферщала, бо йому можна менше заплатити.

Образ Пузиря мав свої прототипи в житті — українських капіталістів Терещенка, Харитоненка, але драматург зумів створити тип, який перевершив своїх прототипів.

П’єси «Сто тисяч» і «Хазяїн» — найкращі сатиричні комедії в українській дожовтневій драматургії, що ввійшли до нашої літературної класики і становлять золотий фонд класичного репертуару в українському радянському театрі.

І «Розумний і дурень», і «Сто тисяч», і «Хазяїн» — сатиричні комедії, хоч комедійність їх глибоко захована за дією, більш властивою драмі. Головні персонажі в цих п’єсах — не комедійні, а характерні, як прийнято визначати тип героя в театрі. Тут спадає на думку паралель до творчої практики А. Чехова, який давав жанрові визначення комедії таким своїм п’єсам, які нічим не нагадували комедій у традиційному розумінні цього жанру.

Не менш важливою була соціальна лінія і в п’єсах, визначених автором як драми і в яких Я. Мамонтов небезпідставно вбачав типові прикмети мелодрами. Щоправда, пізніші дослідники визнавали мелодраму за третьосортну драматургію, і така сумнівна репутація цього жанру зберігається й донині, але вже не раз лунали заклики на захист права громадянства мелодрами, особливо пройнятої глибокою соціальністю. Саме такими були всі драми І. Карпенка-Карого, сконструйовані за мелодраматичною моделлю. Вже у першій з них — «Хто винен?» (1884) порушувалось не випадкове питання, а таке, яке викликало'асоціацію з крилатим висловом, що йшов від назви однойменного твору О. Герцена. Драма любовного трикутника — Гната, Софії і Варки — крається у тогочасних суспільних взаєминах, Старий сюжет, запозичений з етнографічно-побутової п’єси Стеценка «Доля» (1863), звільнений від етнографічного аксесуару і розроблений в іншому плані психологічних мотивацій, зажив іншим життям. Текст п’єси побачив світ 1886 р., але для виставляння вона була заборонена, бо цензурі здалося неморальним вираження конфлікту вбивством. Тим часом драматург не раз кардинально переробляв п’єсу, яка й не раз підлягала забороні, але все ж таки була дозволена під випадковою цензорською назвою «Безталанна» (замість більш узагальненого — «Безталання»). «Ця драма,— слушно зауважив І. Франко у рецензії на виставу Львівського українського театру 1889 р.,— показує з якоюсь майже відчутною пластичністю душну й темну атмосферу сучасного українського села, де є тисячі причин для того, щоб підірвати у людях все чисте й здорове, але ніщо тут не збуджує, не підтримує в них почуття обов’язку і громадської свідомості. Можливо, що саме ,в цій моральній атмосфері автор хотів дошукатись головного джерела вини і трагічного конфлікту осіб, що діють у його драмі» ^{13. Писалося це тоді, коли в душі самого І. Франка визрівав сюжет «Украденого щастя», конфлікт якого засновувався на безталанні всього «трикутника». У такому розумінні можна говорити про генетичну спорідненість глибокої соціально-психологічної драми І. Франка з «Безталанною». І хоч наступні критики небезпідставно добачали в «Безталанній» прикмети мелодраматичної структури, хоч Я. Мамонтов ставив її в ряд романтичних творів І. Карпенка-Карого, п’єса ця вражала своїх сучасників силою життєвої правди і вражає нас сьогодні як один із перших зразків соціально-психологічної драми в українській драматургії другої половини XIX ст.}