Читать «Драматичні твори» онлайн - страница 13

У комедії «Мартин Боруля» (цій, породженій характером тогочасної української дійсності, версії мольєрівського сюжету «Міщанин-шляхтич») йдеться начебто про інші речі — про намагання простої людини вибитись у пани, намагання відновити втрачене предками дворянство. Але за всім цим другим планом вбачаємо сатиру на існуючі соціальні порядки — осуд прагнення простої людини до утвердження себе в суспільстві шляхом протиставлення іншим, таким самим гречкосіям, викриття тодішніх судових порядків, немислимих без хабарництва, бюрократичного крючкотворства. Комедія ось уже сто років не сходить зі сцени українських театрів, що свідчить про її неперехідні мистецькі цінності.

Щедрий талант сатирика гоголівсько-щедрінського типу І. Карпенко-

Карий ще більшою мірою виявляє у наступних своїх комедіях «Сто тисяч»

(1890) і «Хазяїн» (1900). Дехто з дослідників обидві ці комедії разом

з комедією «Розумний і дурень» небезпідставно вважає своєрідною

трилогією. Бо й справді, жадоба збагачення хитрого і спритного мужика, ѵ

*п<ии в нових суспільних умовам вийшов на історичну арену, є визначальною і для головних героїв комедії «Сто тисяч» Герасима Калитки та комедії «Хазяїн» Терентія Пузиря. І Калитка, і Пузир не зупиняються перед шахрайськими махінаціями, перед жорстокою експлуатацією наймитів, Скуповуванням землі у поміщиків, які розорилися, не витримавши конкуренції в нових умовах капіталістичного життя.

Калитка — це вчорашній Михайло Окунь. Він уже «оббився в колодочки». А. Пузир — це вчорашній Калитка, бо він уже встиг здійснити те, про що мріяв Калитка: володіє неозорими степами, його господарство складається з кількох економій, на нього працює великий штат різних управителів, які по можливості прагнуть «урвати» й для себе ласий шматок.

І Калитці, й Пузиреві не потрібна дворянська честь, до якої прагнув Мартин Боруля. Для них найбільша честь — це реальне багатство, яким вони володіють і якого хочуть до .безконечності. Калитка вважає панською примхою здобутки культури господарювання, бо через це, мовляв, розорилися пани: «Я не буду панувати, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю». І скуповує він землю не тільки у розорених панів, а й у селян, до яких не має милосердя. Свої глитайські почуття і думки він камуфлює святенницькою, псев-доліричною, фарисейською патетикою: «Ох, земелько, свята земелько,— божа ти донечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Приобретав би тебе без ліку. Легко по своїй землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пашниця і колосується жито: і все то гроші, гроші, гроші...».

Поруч з Калиткою, основним персонажем п’єси, від початку до кінця ходить його світлотінь — копач Банавентура, колишній шляхтич, що в умовах пореформеної дійсності повністю лай стасу