Читать «Я ще повернусь» онлайн - страница 45

Олена вкинула в сумку гребінець, накрила машинку.

— До побачення, Іване Петровичу.

— Завтра приходьте після обіду. — Начальник закривав кабінет. — І спасибі, що виручили з цим звітом.

Сутеніло. Звідкілясь налетів вітер. Він сірим привидом нишпорив по дахах, шарпав верхівки акацій, віщував осінь.

— Ти йому сподобався, — сказала Олена.

— Звичайна ввічливість.

— Ні, ні. Ти йому сподобався, я знаю.

— Він чимось на Садка схожий. Сухий і згорблений, ніби щойно рюкзак скинув. Правда, у мого шефа густе волосся, та й молодший значно.

— Він удівець, — сказала Олена. — В нього є син. Наступного року інститут закінчує. Бідолаха Муза все життя жде, що Іван Петрович помітить її зітхання.

В кафе «Вареники» не було майже нікого. Крізь прочинені на кухню двері долинало брязкання посуду та балачки дівчат із обслуги. Заболотний помітив, що Олена силкується над кожною ложкою супу. Лице біле, мов крейда.

— Ти не захворіла? — запитав він.

— Ні… Не захворіла, — відказала. Вона неначе боялася відвести очі від тарілки.

На її обличчі була якась непевність. Володимир помітив це ще раніше. «Що трапилось? — майнула тривожна думка. — Невже… Ллє ж коли це так, то чому вона мовчить?»

Олена поклала ложку, ковтнула гарячого какао, до вареників так і не доторкнулась.

— Ходімо, Володю, тут чадно.

Вітер зухвалішав. Він люто шугав у кущах на бульварі, мів асфальт. Олена, здавалося, не відчувала, як куйовдиться її волосся. Взяла несміливо під руку Заболотного, мовчала.

«Запитати? — думав він. — А коли щось інше?»

Вони пройшли мовчки цілий квартал. На перехресті вітер хлюпнув йому в лице запахом Олениного волосся, запахом тієї ночі над струмком.

— Щось трапилось, Олено? — несподівано зірвалося питання.

Вона здригнулась, зняла долоню з його руки.

— Я вагітна, — видихнула.

Хоч Заболотний і сам передчував цю новину, все ж її слова влилися в нього незнаним досі почуттям. Почуттям, що стало останнім щаблем до переходу його в іншу якість. Відповідальність—ось чого бракувало Заболотному. Зараз він цю якість мав. Усе, що було в нього до цього часу, здалося йому незначним. «Людина без відповідальності — неповноцінна. Та людина живе тільки для себе. Вона — егоїст». Відчув раптом, що в ньому прокидається почуття дивовижної єдності з цією біленькою дівчиною, таке сильне почуття, що він відчував Олену частиною свого тіла, частиною свого єства. «Але ж чому в її очах стільки смутку?»

— Тебе це гнітить?

— Ще й як гнітить, Володю…

— Я знаю, тому, що ми не одружені. Зараз же віднесемо до загсу заяву…

— Не це мене бентежить, Володю… Ми не маємо ні кола ні двора. Та й твої наукові справи…

Заболотний відчував, що вона висловлює думки, які гадала почути від нього. Він ладен був заприсягтися, що вона так не думає. Сказав трохи жартома, трохи іронічно:

— Твоїй поміркованості можна позаздрити. Олена мовчала. Вони повернули в тісну вуличку. Віддалік вітер хитав ліхтар. Світло від нього бризкало жовтизною то на брук, то на сіру стіну триповерхового будинку.

В альтанці було темно й затишно. Єдине вікно ледь світилося в кінці двору — тітка Марта, либонь, дивилася телевізор. Заболотний міцно пригорнув Олену.