Читать «Я ще повернусь» онлайн - страница 44

— Ні, ні. Все гаразд. Та витягла з сумки запальничку й пачку «Феміни».

— В тебе такий вигляд, неначе тебе щойно обікрали. — Вона припалила й, відкинувшись у кріслі, пустила хмарку диму. Сині очі поглядали на прочинені двері в коридорі і поблискували двома фальшивими діамантами.

…Так, вона знала інше ставлення до себе. Вона бачила себе не тільки гарною дівчиною… Володимир відкрив у ній багато такого, чого немає в інших. Він довів їй, що вона мусить себе поважати. Дарма що їй бракує освіти, вона ще вступить до вузу, Володимир допоможе підготуватись. Раптом відчула, що тіло, яке до цього було ніби збатоговане кропивою, стає прохолодним і чутливим. Із глибокої схованки виходить певність і вже порядкує в свідомості, виганяє рештки розпеченої уяви.

VI

Уже тиждень, як він у відпустці, але яка то відпустка… Думав хоч на кілька днів поїхати до батька—де там… Зараз доводиться працювати більше, ніж будь-коли. Показав дисертацію Іванові, той одразу накинувся, мов кібець, розпотрошив, а потім менторським голосом пояснював слабкі місця. Навіть Садко з ним погодився. Іван таки зубр. Ось зараз замість акуратного стосика безладна купа паперу.

Заболотний вийшов із-за столу, підійшов до вікна. Було після п'ятої. Сонце, немов кульбаба, облетіло білими пушинками-променями, зникло за інститутом. Ці пушинки виблискували на кучугурах хмар, на зелених острівцях. Природа, стомлена серпневою спекою, тепер, здавалося, насолоджувалась прохолодним повітрям осені. Заболотний ковзнув скісним поглядом по безладдю на столі. Зараз би потелефонував Олені, взяв би на водній станції човна, і полинули б вони аж ген до того берега. Там, біля самої води, — старий цвинтар, порослий кущами бузку, терену, глядиції. Від нетесаних надмогильних брил пахне вічним спокоєм… Та де там? Треба бігти шукати квартиру! Він подумав, що, можливо, це й добре, що доробляти дисертацію випало саме на відпустку, за цей час упорається. «Як я раніше не помітив тих реакцій в йоногенному шарі… Хай Садкові дарується, він мінералог…»

Задзвонив телефон.

— Слухаю… Олено! Добридень! Ні, сьогодні вільний. Зустрінемося, звісно. Я за тобою зайду.

…На заході сонячне проміння гострим промінням протинало хмари. Пройшовши квартал від зупинки, Заболотний опинився в тісній, немов коридор, вуличці. З прочиненого вікна на першому поверсі наріжного будинку долинало стугоніння друкарської машинки…

«Якась бліда. Чи то лампи денного світла обливають блідістю?»

— Посидь хвильку, — показала в куток. Зникла з паперами за дверима начальника.

Під товстим склом — фотокартка молодиці, що стоїть біля куща бузини. Очі звужені в лукавому прищурі. «Муза Семенівна», — здогадався.

Олена повернулася. Слідом — літній чоловік у темному костюмі.

— Мабуть, це і є Володимир, з яким ви розмовляли сьогодні по телефону? — показав той на Заболотного.

Олена кивнула.

— Познайомте ж нас. — Чоловік простягнув руку. — Іван Петрович. Заболотний потис, назвався.

— Отож я сьогодні здивувався, коли почув, що Олена з кимось розмовляє. Це за два роки вперше.