Читать «Устелила б вулицю квітами...» онлайн - страница 4

— Так нам щось від спадщини дядькової перепаде? — стримано спитала дочка Зіни Карпівни, все ще дивлячись у лист. — Пам’ятник — це добре, але не думаю, щоби серце дядька Станіслава, яке боліло за всіма людьми постраждалими, та не заболіло за рідною сестрою, що теж набідувалася в своєму житті… і зараз не легше… Он хату треба відремонтувати, а то стеля падає… Хворіє, а ліки дорогі. Вся пенсія йде…

— Та все ясно, Тамара Василовна! — з легкою досадою перебив її голова сільради. — Ми ж все про вас знаєм! І ваші проблеми знаєм! На те ми й власть! Але ж бачите самі, брат нічого про вас не знав! Так — здогадувався. Тому звертається більше до сільської громади, то єсть влади. Але було б нечесно і не по-людськи — обділити його родину! Хоч ви й не прямі наслєдніки, та все одно свою частку маєте получити. Це понятно! Але, як самі понімаєте, пам’ятник — превише всього! Це — святе! Тому нам усім треба порадитися — і з вищою владою, і з нотаріусом… Лиш ви не волнуйтесь! Всьо буде добре! Так що, Карповна, і ви, Василовна, не журіться! — бадьоро запевнив голова.

Дочка мовчала, втупившись у дядькове послання, внук — одвернувшись до вікна. Тільки Зіна Карпівна перепитала:

— Так що — ми до спадщини — ні при чім?

— Та чо’ ж?! Усе сповним, як завіщав ваш брат! Ви, чи хтось інший з найближчих родичів, як от дочка ваша, чи внук, Богдан, можете бути розпорядником коштів. Але я, чесно кажучи, не радив би… Бо це — міжнародна подія, і треба, щоб усе на офіційному державному рівні було. Створити оргкомітет, приміром… Солідну комісію, яку б очолив солідний чоловік, приміром, хтось із заступників голови районної держадміністрації, або навіть, для важності, й обласної. Чи навіть, а чом би й нє, це ж серйозна міжнародна акція, із самої столиці!

— Слухай, Петровичу! Ти що, нас за дурнів маєш? Спадкоємці — є спадкоємці, які б вони не були — близькі чи далекі! — раптом обурилась дочка. — І вони мають отримати своє по закону!

— Ну, Василовна, ви ж самі читали: те, що лишиться від пам’ятника! І то на той случай, якщо ви, то єсть наслєдніки, є в наявності! Ну що ви, Василівна, такі несвідомі! Ваш брат чи то дядько на чужині копійку до копійки складав ради великої ідеї, а ви — торгуєтесь! Навіть не знаю що отвічать! — Знов образився голова. — Короче, Василовна! Ви жінка самі по собі грамотна, бухгалтер, їдь самі в район, і там розбирайся! Бо я всі документи, крім копії письма, що ви в руках держите, туди передав.

— І поїду, і розберусь! — стримуючи сльози, пригрозила Василівна.

— Ша! — шикнула на дочку Зіна Карпівна, але та, замість замовкнути, розкричалася:

— Що — «ша»?! Що — «ша»? Вічно «ша»! Слова не можна сказати! Скільки можна вже боятися? Ховатися! Давно вже не ті часи! І люди — інші! Не такі, як ви, залякані!

— Кажу — помовч! Розкричалася… Часи — інші, та люди — ті самі! — намагалась вговтати дочку Зіна Карпівна, але ту — як прорвало.

— Не збивайте мене, мамо! Я знаю, що кажу! Мені тих грошей не треба, я без них жила і проживу, але я хочу знати, що й до чого! — кричала дочка услід голові сільради, що махнувши рукою на дурних бабів, вискочив з хати, сів у машину і поїхав.