Читать «Устелила б вулицю квітами...» онлайн

Спочатку прибігла дочка:

— Мамо! У вас є брат?!

За нею примчав внук:

— Бабо, у вас є брат?!

А слідом не забарився і голова сільської ради з течкою на порозі став:

— Зіна Карповна, у вас є брат?

— Де? — спитала їх усіх налякана Зіна Карповна.

— Де? — перепитали в один голос дочка з внуком у голови.

— Як — де? Аж в цій… як її — Новій Зеландії. А ви що — не знали? — здивувався голова.

— Нє! Не знала! Нічого не знала… — відказала завчено збентежена Зіна Карпівна.

— І що брат був — не знали? — підозріло прискалив око голова.

— Мамо, та ви не бійтеся! Нічого вам за це не буде! — заспокоїла дочка.

— А-а-а, — дійшло до голова. — Канєшно! Не ті часи, Зіна Карповна! Свобода і демократія! Тому успокойтесь і кажіть, як є, всю правду, бо треба вияснити все до коми — ху із ху, то єсть — хто кому хто, бо це серйозна відповідальність… Міжнародна!

— Кажу правду: був і загинув. На фронті. Більше нічого не знаю! — не здавалася Зіна Карпівна.

— Мамо! Кажу ж вам: не бійтеся! Згадайте, який рік нині?! Вже давно нема кеґебе, а ви ще труситесь, — розсердилась дочка.

— Помовч! — шикнула на неї Зіна Карпівна. — Усе є! Все на місці! А про брата я те знаю, що сказала.

— Коротше! — втрутився голова. — На сільську раду прийшло повідомлення, що в Новій Зеландії помер Стів Мартін, а насправді — наш односелець і нібито ваш брат — Станіслав Карпович Мартиненко.

— Коли?! — зойкнула Зіна Карпівна і затулила рота рукою. Але сльози самі ринули з її круглих від розпачу очей.

— Коли? — перепитали дочка з внуком у голоси сільради.

— Ну, думаю, що вже з півроку минуло, якщо судити по завіщанію…

— Бо-о-же-бо-оже!.. — тихо заголосила, забувши про страх, Зіна Карпівна. — Братику ж мій братику, а я ж все чекала, все надіялась, що колись побачимось… і після війни чекала… і за Хрущова, й за Горбачова… й дотепе-е-ер… думала, вже ж наче все ж по-іншому… і життя інше, а ти не йдеш, братику, ой, не вертаєшся… А я ж тобі, братику мій стражденний, братику мій мучений, вулицю рада була вистелити квіточками, ой від тину до тину, лиш би ти вернувся… о-о-ой… От і дочека-а-алася… Краще б я не дожила до цього дня чорного… до цеї звістки страшно-о-ої… О-о-ой…

— Мамо, не плачте, — заспокоювала дочка. — Горю сльозами не зарадите… Та й голова не за тим прийшов… Чуєте, мамо, що каже? Що ваш брат, мамо, залишив це… як його… завєщаніє… спадщину!

Але Зіна Карпівна, мов не чула, плакала. Довелося втрутитись голові:

— Не плачте, Зіна Карповна, гроші призначаються не вам конкретно, а найближчим родичам, в том случаї, якщо вони, конєшно, є. А якби не було, то громаді села. Но ви є, то єсть — найближчі родичі. Но гроші все одно завіщаються не вам конкретно, а на пам’ятник.

— Йому? Братикові моєму? — спитала крізь сльози, нічого не второпавши з плутаних пояснень голови, Зіна Карпівна.

— Та нє, ви не так поняли. Ну як би це вам об’яснити не обідно і популярно, — аж впрів від важливої місії голова сільради. — На пам’ятник усім колись репресованим колишнім режимом… ну, самі понімаєте, що я хочу сказати.