Читать «По-людському» онлайн - страница 6
Михайло Михайлович Коцюбинський
«Давайте раду»,- благає Карпиха.
Стягли ми з Карпа свиту, поклали на постіль - хай проспиться, а самі на коней і майнули на розвідки.
Повернули аж на другий день, з полудня вже було, ні з чим, звісно…
Тільки я в хату - суне Карпо до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хреста знятий.
Ere,- кажу, - отак наші по-людському живуть…»
Глянув він на мене - та так жалібно, аж за серце вхопив.
«Ні, - каже, - це вже по-свинячому вийшло… не вмів я по-людському жити… Не для нас воно…»
«Хіба ж я не казав?»
Повісив голову, мовчить.
А тут біда: піп править п'ятдесят карбованців за коня, той чоловік, що позичив гроші, теж напосів, у суд хоче позивати, а до тестя й не рипайся - такий сердитий.
«Що, - каже, - пожив по-людському, одмінив кров? От нехай пущу йому кров з носа, тоді побачу, яка вона в нього тепер…»
Довелось телицю спродати і новий кожух. Звівся нінащо, а довгів не сплатив… Коняка, правда, знайшлася - так окалічена на всі чотири ноги, за вісім карбованців продали жидам воду возити.
Питаєте, чи запоміг хто? Де там! Глузують іно з Карпа, сміються:
«Маємо, - кажуть, - заступника… Дарма, що в нас не кров, а юшка з картоплі, зате в Карпових жилах тече аж двісті тітчиних рублів і попова коняка…»
Навіть діти з-за тинів дражнять:
«Дядьку Карпе! Яка кров з пива? Чи така, як з гороху?»
Отоді на Карпа й напало. Спохмурнів він, мовчазним став, вовкуватим. Поки бряжчали ще тітчині карбованці, було, й за холодну воду не візьметься, - думали, навіки зледащіє людина, а то так зразу запаливсь до роботи, що аж горить йому з-під рук. Цілий день - од світання до смеркання - товче собою, та все з люльки пахкає, та все пахкає, мов паровик… Цілу зиму то в попа, то в пана ціпом махав, не нахваляться їм, такий робітний, а на весну пішли ми на зарібки… Вже він і довги сплатив, і процент вернув, вже й корова стоїть на оборі, а й досі вештається по зарібках. І так-то вже щиро працює, так завзято береться до роботи, мов що пече його всередині… Он гляньте, - закінчив Максим своє оповідання, показуючи на Карпа, - як старається!..
Я глянув на Карпа. Не розгинаючись, гупав він трамбовкою, і за кожним разом, як важка колодка спадала на землю, з грудей його вилітав короткий і різкий свист. Буйні краплі поту котилися з-під рудої шапки по його чолу й падали на землю, як горох. На крутому чолі набрякла жила, - виявляючи велику напруженість; якась дика, непогамована енергія керувала його руками, якийсь вогонь, здавалось, палає всередині цієї людини, об'являючись синім димком з короткої люльки.
- Гей, Карпе, - гукнув жартовливо Максим,- старайся мені, не лінуйся… Роби п о-л ю д с ь к о м у…
Карпо зупинився на хвилину, глянув з докором на Максима й нічого не одповів. Він тільки крутнув кудлатою головою і ще з більшим завзяттям загупав трамбовкою, немов хотів забити в землю щось йому докучливе й вороже…