Читать «По-людському» онлайн - страница 5

«Не по-панському, раз вам сказав, а по-людському! Ну, та що з вами балакати, однаково як з тим кілком!»

«Що ти мені сказав?»

«Те, що чули».

«Та-ак?»

«А так».

«Ну, то бувай здоров, небоже!»

«Щасливо».

Розсердився старий, гримнув дверима, пішов. А Карпо й собі надувся, мов індик.

«Йди, - каже, - під три чорти, обрид».

Овва! Думаю: розбили глек, а воно недобре, бо тесть таки частенько запомагав Карпа. Прийде коза до воза.

Минула осінь. Зима в нас того року стала зразу - рівна, сніжна. А у селі не забувають Карпа, усе його ймення мелеться й шеретується. Одні кажуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка одписала, а другі присягають, що в нього чимало ще лишилось. Усе, кажуть, возить щось з міста, загорнене папером. Та й коня сторгував у іванівського попа, ще й не абиякого, а за сто карбованців. Півсотні оддав уже, а півсотні позичає в нашого-таки чоловіка, багатенького хазяїна. Бач, думаю, й не похвалився, дарма що товариш і сусід. Коли се справді - приводить коня. Кінь гарний, расовий, басує, що й не вдержиш, сказано - огер. Хвалиться Карпо, радий такий.

«Правда, - каже, - дешево купив?»

«Воно-то недорого, так інший за ті гроші пару купить».

«Е, я люблю хоч небагато, так гарного».

Того ж таки дня запріг він буланого в санчата й повіз жінку кататися. Зглядаються люди, все село дивує з нового багатиря.

На другий день зайшов я за чимсь до Карпа, не застаю, сама йно молодиця.

«Нема, - каже, - мого вдома: повіз іванівському попові за коня гроші».

Тонко ж ти прядеш, голубе, коли на позичені гроші такі коні купуєш. А проте повіз, то повіз. Сам знаєш, що робиш, мені байдуже.

Коли це вночі, спимо ми, щось у вікно - стук!

Схопився я:

«Хто там?»

«То я, Карпиха».

«Чого вам?»

«Вийдіть на час».

«Ну, що там?» - питаю з порога.

«Ой лишечко, біда - коня вкрадено, чоловіка привезли п'яного, без пам'яті, ще й гроші у нього витягли - п'ятдесят рублів. Йдіть до нас, давайте яку раду».

От тобі й маєш, думаю, та скоріш на себе кожушанку і йду. Вступив у хату - лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує. Розхристаний, розперезаний, без чобіт - гидко глянути. Коло нього сидить чоловік, таки з нашого села, що привіз його. А молодиця що не гляне на Карпа, то так і заголосить, аж тіпається, бідна.

«Що ти наробив, клятий? Пропали ми тепер на віки вічні. Де ти гроші подів, ледащо, кажи - де?..»

Та сіпає його, та торсає за плече. А він тільки лупне очима та й мукне. Звісно, людина непитуща, його й розібрало.

«Обшукайте його, - раю, - скрізь, може, де знайдете».

«Нема, - каже, - я вже скрізь оглянула, навіть устілки з чобіт повикидала, бодай його з пам'яті викинуло!»

«Де ж це він начастувався?»

Чоловік той і розповів: «Їхав він, - каже, - до іванівського попа і вступив по дорозі до мальованої корчми, не знати за чим. А там пили якісь - хто його розбере, чи воно панки, чи цигани… От він з ними й почав про своє: і як треба по-людському жити, і чому неправда у світі повелася. Добалакались до того, що Карпо під стіл ізвалився… Бачу, - каже, - діло погане, вивів його з корчми, глип - аж нема коня. Ну, наробив я галасу… Сюди-туди - шукай вітра в полі… Тоді я його на свої сани й привіз…»