Читать «По-людському» онлайн - страница 4

Глянув на мене Карпо так гостро, крутнув головою, мов бичок, що його муха тне, та так з докором:

«Оце й ти проти мене? І ти, може, скажеш, що Карпо дурний, гроші переводить, замість того щоб купити яку хвостяку або свиняку на хозяйство…»

«А скажу…»

«Ну, не сподівався я од тебе, Максиме, почути таке слово… Не сподівався. Прощай, коли так!»

Крутнувсь - і пішов.

«Пожди, - гукаю за ним, - не сердься-бо». І не озирнувся.

«Прощавай, - відгукує, - ех, шкода, нема вчителя!»

Не хочеш говорити - вольному воля.

Сумує Карпо. Мені з свого обійстя видко, що у нього в дворі робиться. Ходить він по подвір'ю, никає, то в садок подасться, постоїть під деревом і знов у двір, немов вчорашнього дня шукає. До роботи не береться, до мене не навідується! Жаль мені його… товариші, вкупі зросли, а тепер немов посварились. Свій свойому - тиць солому. Піду до нього в неділю, мислю, нема чого бурмоситись.

Довелось раніше. Тесав вісь та якось і вищербив сокиру - пішов до Карпа позичати. Вступив я в сіни, а хатні двері не причинені, мені й чутно, як Карпо вигукує:

«Розщібай пазуху!.. Ану, чи влучу?..»

Що воно таке, думаю собі, чи йти, чи не йти? Та вже якось одхилив двері й бачу: молодиця сидить на лаві під вікном, розщібнула пазуху, аж перса видко, ще й руками її притримує, а Карпо лежить на постелі і влучає жінці в пазуху цукерками. Кахикнув я.

«А, це ти, Максиме? - зрадів Карпо. - Заходь, заходь. Ми тут з жінкою ласощами забавляємося, цукерки їмо… вони, бач, з цукру, а цукор потрібний для тіла, він його нагріває, як дрова піч, і підживляє… На їж і ти…»

Сів я, гомонимо. Карпо нічого, наче забув нашу останню розмову. Тільки помічаю я, що він щось мулиться. Говорить він, говорить, та все звертає на тії цукерки.

«Я,- каже, - жінки не неволю роботою… Хай оддише. Вона не худобина, не каторжна яка, щоб цілий вік свій працювати. Треба ж їй спочити, треба ж і розважитись чим. Людині по-людському слід жити».

«Аякже, аякже»,- піддакую, щоб не гнівити вже його.

Коли це враз - бом, бом, бом. Я аж жахнувся.

«Та то дзигарі, - сміється Карпо, - клятий жид продав мені попсовані: показує два, а б'є тринадцять. Ходи-но, я тобі ще щось покажу».

Та взяв мене за руку, підвів до стіни й показує якусь дощечку.

«Що ж воно таке?»

«Термометром називається. Подивись - і знатимеш, скільки тепла в хаті. А винесеш зимою надвір - показує холод».

Чудасія!

«Нащо ж він тобі?»

«Як «нащо»? Треба ж знати, чи доволі тепла, чи здорово людині в хаті, чи нездорово».

Ну, думаю собі, це вже ти почав своєї. Піду краще вісь кінчати. Позичив сокиру та й з хати.

Коли так надвечір, - майструю я ще коло стодоли, чую, - в Карповому дворі сварка. Щось так здорово басом лається - і голос по знаку. Прислухаюсь - аж то тесть Карпів, жінчин батько. «За що вони завелися?» - думаю собі, та й приступивсь до ліси.

«Оддай мені ті гроші, що ще не проциндрив! - кричить тесть. - Я їх заховаю, поки не прочумаєшся».

«Яке вам діло до мого життя й до моїх грошей? Не ви мені їх дали!» - сердиться Карпо.

«Опам'ятайся, Карпе! Що ти вигадав: по-панському схотів жити, кров свою одмінити? Чи ти сповна розуму? Ей, накласти б тобі на бідність, щоб знав, як переводити важкою працею загароване добро».