Читать «Боротьба за історичну пам"ять українського народу» онлайн - страница 7

Альтернативні погляди на далеку й недавню українську минувшину були заборонені і не могли мати тої єдності, якою втішалася радянська історія, санкціонована державою. Частина українського населення, в першу чергу національне свідома інтелігенція, розуміла українську історію за так званою схемою Михайла Грушевського. Для них Київська Русь була не спільною державою східних слов'ян, а українською, спадкоємцем якої була Галицько-волинська, а не Московська держава. Після литовського й польського панування на українських землях, українці відновили свою державу на якийсь час, вперше за Хмельницького, а опісля — в Українській Народній Республіці 1917 р. В цій історії червоною ниткою проходило змагання українського народу за збереження та відновлення української держави не для злуки з іншими державами, а для вповні незалежного життя. В цьому процесі Росія і російський народ не допомагали Україні здобувати незалежність, а навпаки, самі її поневолювали. Тому український народ мусів провадити найтяжчу боротьбу саме проти Росії. З незалежницьких позицій оцінювались так звані "Жовтнева революція" і "Велика Вітчизняна війна", які принесли Україні відновлення її поневолення.

Своєрідні погляди про минувшину мали селяни. Їхня історична пам'ять зберігала головно недавнє минуле: розкуркулювання, колективізацію і голодомор. Багато з них сподівалися соціального та національного визволення від німців. Але гітлерівці не розпустили колгоспів і не дозволили організувати українську державу, та й поводилися із селянами не краще сталінців. Вповні розчарувавшись в німецькому "визволителеві", селяни не мали іншого виходу, як погодитися на повернення "свого" "визволителя". Червона армія несла на своїх плечах сталінський режим, але в тій самій Чевоній армії були їхні чоловіки, батьки й сини. Треба було миритися з реальністю й відсувати в забуття неприємні спогади знущання "своєї" влади. Альтернативна пам'ять недавньої та дальшої історії на селі могла зберігатися лише на індивідуальній чи родинній базі.

Для західно-українських земель війна, розпочата завоюванням Закарпатської України 1939 р., не закінчилася берлінською капітуляцією. Боротьба Української Повстанської Армії з радянськими Збройними силами втішалася підтримкою локального населення до початку п'ятдесятих років. Для цього населення, якщо кому й майнула думка про "вітчизняну війну", то її могло бачити лише у боротьбі Української Повстанської Армії, а не Червоної армії чи каральних загонів НКВС, — але такої термінології ніхто не застосовував. Національне свідоме населення Західної України вкладало боротьбу УПА в довговікову історію змагання українського народу за свою власну незалежну державу. Найлютішим ворогом української незалежності вони вважали Москву як царську, так і радянську.

Від воєнного до горбачовського періоду вододіл в українській історіографії проходив між пропагованою радянською та забороненою традиційною українофільською інтерпретаціями. П'ятдесят п'ять років радянський режим закріплював свою версію воєнної історії науковими виданнями, шкільними підручниками, музеями, пам'ятниками та державними святами. Ця версія і стала колективною пам'яттю українського народу. Альтернативне бачення воєнних подій режим переслідував як антидержавницьку пропаганду, і воно могло зберігатися лише на приватній базі. Воно вирине на публічну арену щойно після повалення Компартії та її монополії на історичну правду. Головне протиставлення двох поглядів завжди полягало в інтерпретації відношення російської держави як царської, так і радянської, до українського народу: в одному варіанті російська держава завжди відігравала позитивну ролю, в другому — негативну.