Читать «Боротьба за історичну пам"ять українського народу» онлайн - страница 11

За брежнєвських часів не могло бути конкуренції офіційним тезам державної історіографії, навіть від дисидентів, вирощених на хрущовській відлизі. Їм самим не легко було зберігати альтернативне розуміння української історії. Серйозний виклик режимовій історії принесла горбачовська гласність. Під кінець вісімдесятих років почалися публічні дискусії на попередньо заборонені теми української історії: Українська Народна Республіка, колективізація, голодомор. Українська Повстанська Армія і т. д. Почався також перегляд історіографії "великої вітчизняної війни", спершу поодиноких осіб та подій. Це був час коли імперсько-комуністична ідеологія відступала, коли ламалися старі заборони і табу та відкривалися давно забуті правди.

Здобувши державну незалежність без революції, Україна не шукала перевороту у сфері ідеології. Компартія втратила владу, але виховані нею люди продовжували правити державою. Ще кілька років після здобуття незалежності в український державний календар включали старі радянські свята, і якщо "жовтнева революція" врешті зникла, то "День Перемоги" залишається неробочим державним святом. Перегляд історії України 1939–1945 рр., починаючи завоюванням Закарпатської України і кінчаючи воєнними діями радянської влади проти Української Повстанської Армії, починався доривочно й проходив нерішуче і частково. На перешкоді було глибоке вкорінення міту "Великої вітчизняної війни" та традиції "Дня Перемоги", за якими стояли Компартія та прокомуністичне керівництво організації ветеранів України. Державне керівництво вирішило не звивати міт "Великої вітчизняної війни", а використати його для закріплення своєї власної влади. Президент та Верховна Рада патронують старі міти, щоб втримати прихильність великої частини виборців старшого покоління, яким цей міт дорогий.

Не відкидає повністю радянські історичні схеми і багато істориків України. Поодинокі історики продовжують проповідувати тверду комуністичну пропаганду,¹⁹ більшість стараються зберегти для національної спадщини привабливі сторінки радянської історіографії і дати, так би мовити, радянському мітові українське обличчя.²⁰ Патріарх українських істориків Другої світової війни М. Коваль, "маючи на меті ґрунтовно розглянути чорні сторінки історії війни",²¹ описав досить обширно радянські воєнні злочини, запитував солдата, який "справжню волю бачив за рубежем", та показав, що переможцями у війні відчули себе "радянські й партійні органи". І все ж таки автор не зміг відмовитися від мітичних заяв про те, що "Велика Вітчизняна війна" дістала назву в народі, що "ця війна стала визвольною" і що український народ — "народ-переможець" — "мужньо боровся і переміг". У недавно виданому посібнику для старшокласників та абітурієнтів автори дописалися до того, що "народ назвав її Великою Вітчизняною війною, бо в ній він боронив свою Вітчизну — Україну".²² Версія воєнної історії, яка вкладає українську "вітчизну" у радянську і яку задля зручності можемо назвати "вітчизняною", втратила внутрішню монолітність і зовнішню монополію, але далі домінує в українській науці й політиці.