Читать «Таємничий голос за спиною» онлайн - страница 2
Всеволод Зиновьевич Нестайко
— А не міг він вийти разом з вусатим десятикласником, ховаючись за нього.
— Не міг. Той десятикласник повз мене отак-о пройшов.
— А за семикласника?
— Свистуненко ще менший за Вітасика. Дарма що семикласник. За нього не сховаєшся.
— А що ж ти наговорив своєму Вітасику через того новачка Вітасика? Ще й звуть їх однаково.
— Та... Кажу ж, різні слова образливі...
— Чого?
— Бо дуже вже мій Вітасик тому Вітасику заздрив.
— Заздрив?
— Ага.
— Чого?
— Ну... через плейєр... І взагалі... Я йому сказав: «Невже ти здатний тільки заздрити, а сам ні на що путнє негоден?»
— А ти не заздрив?
— Та хай він горять, той плейєр! Разом з Вітасиком! Граціанським, ясна річ.
Отут, дорогі Друзі, давайте на якийсь час залишимо Женю Кисіля наодинці з капітаном Горбатюком (ми ще до них повернемось обов'язково) і познайомимося ближче з новачком Вітасиком Граціанським, оскільки він у нашій детективній пригоді відіграє роль аж ніяк не останню.
Вітасик Граціанський з'явився у класі через два тижні після початку навчального року. Його поява не була несподіванкою. Всі вже знали, що у класному журналі записаний новачок. Першого ж вересня про це сповістила всезнаюча Муся Чапінога, племінниця вчительки математики Галини Сергіївни. Вона сказала, що новачка нема, бо він з батьками на курорті у Коктебелі, в Криму.
— Ич, паразит,— пхикнув Вітасик Дорошенко.
Ще й не побачивши навіть Граціанського, він уже вперше йому позаздрив. Вітасик Дорошенко ніколи не був у Криму, тим паче у Коктебелі.
Коктебель! Це звучало по-іноземному, все одно, як Ніцца, Біаріц, Марсель... І викликало в уяві сине море, білі кораблі, пальми на набережній, по якій походжають туди-сюди прекрасні кінозірки й пихаті мільйонери у запаморочливих іноземних шмотках...
— Чому паразит? — смикнула плечиком гарненька Милочка Петриківська.— Якби тебе повезли, і ти б поїхав. Просто заздриш.
Вітасик почервонів. По-перше, тому що це сказала Милочка. Що б вона не говорила, він завжди червонів. По-друге, тому що воша влучила у самісіньке, так би мовити, «яблучко».
— А от і паразит! — сказав Женя Кисіль. — У Коктебель їздять самі паразити, хабарники та м'ясники.
Що б не сказала Милочка, Женя завжди заперечував. До того ж він був Дорошенків друг з першого класу.
— Ну от не люблю, коли не знають і патякають! — підтримала Милочку Оксана Фіцелович. — Не бачили ще хлопця у вічі, а вже обзивають. От не люблю! Подивилися б на себе!
— Є на що дивитися! — пхикнула Милочка. Вітасик знову почервонів.
— Є чи не є, а все моє! Подумаєш, красива, як свиня сива! — Женя любив римувати.
Одне слово, як бачите, ще до своєї появи Вітасик Граціанський викликав у класі гарячі розмови і навіть дискусію.
І от він з'явився.
— Салют, чуваки! Привіт, чувихи! Ну, як у вас тут атмосфера? Жити можна? Кисень не перекривають?
Очі його весело іскрилися. Збентеженості, ніяковості, як це буває у новачків, не помічалося анікрихти. Стрункий, кучерявий, гарний, з блискотливими карими очима Граціанський одразу сподобався дівчаткам. І від перших же його слів вони охоче, поблажливо захихикали.