Читать «Нікомахова етика» онлайн - страница 65

Аристотель

І величавий радше володітиме прекрасними і некорисними (τα άκαρπα) речами, а не вигідними і корисними, оскільки самодостатньому (αυτάρκης) більш властиве перше.

Прийнято вважати, що рухи величавого неквапливі, голос у нього глибокий, а мова впевнена, бо не стане поспішати той, кому мало що [15] важливо (Ь περί ολίγα σπουδάζων), і підвищувати голос той, хто нічого не визнає великим; а крикливість і квапливість від цього.

9. Таким, отже, є величавий; у кого ж недостача [цих якостей], той принижений, а в кого надлишок - бундючний. Але й цих людей вважають не злими (оі> КОСКОІ) (оскільки вони не чинять зла), а заблудлими (ήμαρτημένοι). Адже принижений, [20] будучи достойний блага, позбавляє самого себе того, чого він достойний, і тому, що він не вважає себе достойним благ, здається, що він наділений якоюсь вадою (κακόν τι); і самого себе він не знає (αγνοεΐν εαυτόν), [інакше] адже він прагнув би до того, чого достойний, принаймні [визнаючи] це благами. І все ж таких людей вважають не дурнями, а боязкими (όκνηρο'ι). Подібна думка (ή τοιαύτη δόζα ) [про самих себе] робить їх, здається, гіршими, [25] бо всяка людина прагне до того, чого вона достойна, а вони стороняться навіть прекрасних справ і занять, а рівним чином і зовнішніх благ, неначе вони [всього цього] достойні.

Бундючні ж дурні і не знають самих себе і все це помітно. Не будучи достойними, вони беруться за почесні [справи], а потім виявляють свою неспроможність; [30] вони й одягом прикрашаються, і пози приймають, і все таке [роблять], бажаючи, щоб їхній успіх (τα ευτυχήματα) був помітним; і говорять про все це, думаючи, що за це їх будуть шанувати.

Однак приниження (ή μικροψυχ'ια) різкіше протиставляється величавості (τη μεγαλοψυχία), ніж бундючність (ή χαυνότης), і зустрічається воно частіше і гірше [пихи].

Отже, величавість [35], як вже було сказано, має справу з високою честю.

10(IV). 1125b Мабуть, з нею [з честю] пов'язана, як було сказано в первинному огляді (εν τοις πρώτοις), ще одна доброчесність; вона співвідноситься з величавістю, напевно, так само, як щедрість із пишністю. Справа в тому, що обидві ці доброчесності далекі від великого, [5] але в звичайних і незначних ділах настроюють нас

поводитися належним чином. Подібно до того як для придбавання і давання майна існує дотримування середини, а також надлишок і недостача, так і для прагнення до честі існує "більше" і "менше" належного, а також належне джерело (то δθεν δε!) і спосіб (ως δεί) [досягнення].

Адже ми засуджуємо честолюбного (τον φιλότιμον) за те, що він прагне до честі більш, ніж треба, і [10] до честі не з належних джерел, а нечестолюбного (τον (Χφιλότιμον) - за те, що він не збирається приймати почесті навіть за прекрасні справи. Буває іноді, як сказано в первинному огляді, що честолюбного ми хвалимо за те, що він справжній муж (δα'δρώδης) і любить прекрасне (φΐλόκαλος), а нечестолюбного - за помірність і розсудливість. Ясно, що [слово] "любитель" (φιλο-τοίοΰτος) ми вживаємо по-різному і поняття "честолюбство" не завжди відносимо [15] до одного і того ж, але коли хвалимо - [до тих, хто "любить честь"] сильніше, ніж більшість, а коли засуджуємо - [до тих, хто любить її], більше, чим треба. Оскільки ж дотримування середини тут не має назви, то здається, що обидві крайності оспорюють [її місце], як незайняте (έρημης). Однак у чому є надлишок і недостача, у тому є й середина, до честі ж люди прагнуть і більше, 20] ніж належить, і менше; значить, [існує й належне [прагнення], так що цей [душевний] склад, являючи собою дотримування середини по відношенню до честі, заслуговує на похвалу, але не має імені. У порівнянні з честолюбством він здається нечестолюбством, у порівнянні з нечестолюбством - честолюбством, а в порівнянні з тим і іншим у певному значенні здається і тим і іншим; таке ж, очевидно, становище і з іншими доброчесностями. І через те, що середина не названа, здається, [25] що протистоять один одному носії крайнощів.