Читать «Нікомахова етика» онлайн - страница 62

Величавий тому - крайній з точки зору величі і серединний з точки зору належного, бо йому властиво оцінювати себе [15] по достоїнству, а ті, [інші], відхиляються у бік надлишку або недостачі.

Якщо людина вважає себе достойною великого, цього достойна, і особливо якщо вона достойна найбільшого, то цим найбільшим насамперед буває щось одне. [Поняття] достоїнства (τ] αξία) відноситься до зовнішніх благ, а найбільшим з таких благ ми визнаємо, очевидно, те, що віддаємо богам, те, до чого найбільше прагнуть високопоставлені люди, і [20] нагороду, що присуджується за найпрекрасніші [діяння]; це і є честь, бо саме вона - найбільше із зовнішніх благ. Величавий, отже, як належить ставиться до честі і безчестя (περί τιμάς косі έχτιμίας). Що величаві мають справу з честю, ясно і без розмірковування: адже вони вважають самих себе найбільш достойними честі, причому по достоїнству.

Що стосується приниженого, то йому бракує як почуття власного достоїнства [25], так і [розуміння] достоїнства величавої людини. Бундючний перебирає міри стосовно самого себе, але все ж не стосовно величавого.

Але величавий, якщо вже він достойний найбільшого, буде, мабуть, і найкращим (άριστος): дійсно, більшого завжди достойний кращий і найбільшого - найкращий. Отже, справді величавий повинен бути добрим, і велич у всякій доброчесності можна [30] вважати ознакою величавого. Зрозуміло, величавому аж ніяк не личить ні втікати з усіх ніг [під час битви] (φεύγειν πα,ρασε'ισοί,ντι)(18), ні чинити несправедливо. Дійсно, задля чого здійснить ганебні вчинки той, для кого немає нічого великого? Якщо уважно розглянути [все] по окремості, стане ясно, що величавий, якщо він не добрий, виявиться у всіх відношеннях посміховиськом. Як погана людина, він не був би достойний честі [35], бо честь - це нагорода, що присуджується за доброчесність, і віддається вона 1124а добрим.

(18) Букв.: "Втікати, розмахуючії руками", тобто кумедно, недостойно. Можливо, тут непряме порівняння зі сповненою гідності поведінкою Сократа під час відступу від Делія (Див.: Plato. Sym. 22la).

Отже, величавість - це, очевидно, своєрідна прикраса (κόσμος τις) доброчесностей, бо додає їм величі і не існує без них. Тому важко бути істинно величавим, адже це неможливо без етичної досконалості (ή καλοκαγαθία). Величавий, таким чином, [5] має справу передовсім з честю і безчестям (περί τιμάς καί ατιμίας). При цьому задоволення від великих почестей, що воздаються доброчесними людьми, буде у нього помірне, як ніби він отримував би належне чи навіть менше: адже немає честі, достойної довершеної доброчесності; однак він прийме цю честь, тому що немає нічого більшого, щоб надати йому. [10] Але він буде цілком нехтувати честю, що воздається людьми випадковими і з нікчемних [мотивів] (επί μίκροΐς): не цього він достойний. Подібним же чином він сприйме і безчестя, бо по справедливості воно не може торкнутися його.

Таким чином, величавий виявляє себе передусім, як було сказано, у ставленні до честі; разом з тим, і в ставленні до багатства, і до влади (ή δυναστεία), і взагалі до всякого успіху (t| ευτυχία) і невдачі (ή ατυχία) [15] він, що б там не було, буде триматися помірковано і надмірно не буде ні радіти успіхам, ні страждати від невдач. Адже навіть до честі він не ставиться як до чогось найбільшого; а тим часом і владу, і багатство обирають задля честі, принаймні, володіючи ними, хочуть за це бути в честі, а для кого навіть честь - дрібниця, для того і все інше [дрібниця](19).