Читать «Українська книга мертвих» онлайн - страница 11

"Не з'їдайся, — набрав на комп'ютері Григорій, — невдовзі вмру".

— А чорта лисого! — сказав я, роблячи йому ін'єкцію.

Григорій питально показав очима на президента.

Я не витримав і почав душитися сміхом.

Пан президент Горохов, поблискуючи лисиною, стурбовано подивився на мене, я схилив голову на груди Єрофантенкови і зімітував суворе чоловіче ридання за вмираючим бойовим побратимом.

Президент змахнув непрохану сльозу і урочисто-скорботно проголосив:

— Україна-Ненька тебе не забуде, герою. Слава тобі!

Я затрусився ще більше.

…Прибули в Чернівці, на міській ратуші яких уже встановили конституційний жовто-блакитний прапор замість хрунівського триколору. Я зупинив лімузин біля військового шпиталю і мої бійці занесли Єрофантенка прямо в операційну.

Осавул-хірург Медченко оглянув рану, звелів асистентам готувати хорунжого до операції, а мені відверто сказав:

— Один відсоток проти дев'яноста дев'яти.

— Зробіть усе можливе.

Три години я колотився шпиталем, викурив півпачки "Верховини", два рази спілкувався електронкою з полковником Щеневмерлим, який, погрожуючи трибуналом, вимагав, аби я прибув у штаб, але я дочекався кінця операції. Коли вийшов осавул-хірург, я гарячково вхопив його за рукав.

— Замість одного відсотка з'явилося два, — повідомив Медченко і потягнувся до моєї пачки за цигаркою. — Ви йому нічим не допоможете, краще йдіть, прийдете завтра, тоді можна буде сказати щось конкретніше.

— Що конкретніше? — не зрозумів я.

— Чи буде жити, чи ні.

Коли я прибув до штабу, полковник Щеневмерлий відразу дав мені нове завдання. Я хотів відпроситись хоча б на годинку і побачити Маргариту, ні, ні, нічого не відновлювати, ніяких любовних рецидивів, ніякого нового кохання, просто побачити її, переконатися, що жива, що все гаразд, і — все. Але полковник ніби сказився, бризкав слиною, погрожував розстрілом, апелював до високих ідеалів патріотизму, до священних інтересів Неньки, тому не залишалось нічого іншого, як виструнчитись, віддати честь і гаркнути:

— Гаразд!

Завдання, яке я отримав, було, звичайно, державної ваги — ні на що нижче мій начальник, полковник Щеневмерлий, не розмінювався. Суть його полягала в тому, аби запобігти брудній ідеологічній диверсії, спрямованій проти Української Держави, її цнотливого щирого народу, ба навіть — самої української ідеї. Це для прес-релізу, а насправді моїй сотні було наказано спалити вагон підривної літератури, випущеної ворожим урядом з метою аґітпропу. Я не люблю спалювати книги, але ще більше я не люблю…

— Все має бути надтаємно, — напучував мене полковник Щеневмерлий, — жодна з цих книжок не повинна потрапити в руки будь-якого вояка нашого війська. Виняток становлять лише твої спецняки, та й вони повинні бачити лише упакування. Вагон з цими книгами відчеплено, він на запасній колії, оточений двома кордонами парашутистів, візьмеш, Ігоре, десять вантажівок, візьмеш бензовоз, відвезеш ті книги на сміттєзвалище і там особисто проконтролюєш, аби всі вони згоріли…