Читать «Крижінка» онлайн - страница 7

– Я так тебе розумію, – спробувала сказати Міра щиросердним тоном. Таким щиросердним, на який тільки був здатен її замогильний голос.

– Тому я і прийшов на нижній поверх, до жінок, що померли сто, сто двадцять п’ять років тому. Я подумав: чом би не пошукати жінку з більш невинних часів? Може, вона краще мене розумітиме? На ознайомленні сказали, що вибрати крижінку замість живої – справа благородна: ти даруєш життя тій, що передчасно його втратила. Втім, я не дурю себе – я роблю це не з благородства, але приємно знати, що робиш добру справу. Дівчатам внизу це потрібно більше, ніж тим, що нагорі. Ви чекаєте довше.

Міра чекала довго. Втім, їй так не здавалось. Скільки вона прожила після смерті – десь годину? Оцінити було важко, бо вона не пам’ятала, як померла. Міра спробувала пригадати. Аварія сталася на трасі чи у місті? Чи була це її вина? Нічого не згадувалось, окрім того, як допікала їй мати. Мабуть, це було в останні тижні.

З того часу, як вона впустила матір, стало неможливо знову полюбити когось. Як вона могла кохатись із кимось на очах матері? Не йшлося навіть про чоловіків, хоча про них і без того не могло бути мови.

– Хоча це якось дивно, – казав Лікан. – Не існує приємних слів відмови. Нечасто мені випадало відмовляти жінкам. Набагато краще мені знайомий зворотній бік цього рівняння. Якби ти не лежала у цьому ящику, навряд чи б ти й глянула б на мене вдруге.

Міра розуміла, чого він прагнув – йому хотілось почути від неї, що він помиляється, що вона подивилася б на нього і вдруге, і втретє. Це було важко: вона не звикла вдавати почуття, яких насправді не було. Але вона не могла дозволити собі розкіш потурати своєму єству.

– Звісно, я б звернула увагу. Ти такий приємний і гарний.

Лікан засяяв. Міра спитала себе, чому ми ладні вірити найнеймовірнішій брехні, якщо вона нам лестить.

– Є люди, що буквально запалюють щось у тобі, змушують дихати частіше, розумієш? – сказав Лікан. – А інші ні. Важко сказати чому, але через кілька секунд знайомства, – він клацнув пальцями, – можна точно сказати, хто перед тобою.

Якусь мить він витримував її погляд, вочевидь відчуваючи незручність, а тоді опустив погляд на своє коліно і зашарівся.

– Я розумію, – сказала Міра. Вона спробувала вкласти в посмішку теплоту і розуміння. Почувалася вона від цього паскудно.

Десь задньому плані безперервно бубонів чийсь голос.

– ... крізь життя і оживлення, у горі й у радості...

– Що це я чую? Весільну церемонію? – спитала Міра.

Лікан глянув через плече і кивнув.

– Їх тут часто влаштовують. По-іншому оживляти якось ризиковано.

– Справді, – сказала Міра. Вона тут пролежала кілька десятиліть, але і досі нічого не знала про це місце.

– Я мушу дещо тобі сказати, – сказав Лікан. Це було їх шосте чи сьоме побачення. Лікан почав подобатися Мірі, що було дуже доречно, адже єдине, що Міра бачила – це його пухлі щоки, з-поміж яких виступав горбик підборіддя. Він був її життям, яким би воно не було.