Читать «Подробиці життя Микити Воронцова» онлайн - страница 4

— Це що? — довідався він.

— Ти подивися, подивися, — сказав Варахасій.

Чорна церата обкладинки була покрита плямами дуже бридкого на вигляд білуватого нальоту, втім, абсолютно сухого. Олексій Т. підніс зошит до носа й обережно понюхав. Як він і чекав, зошит тхнув. Точніше, припахав. Чортзна-чим, пріллю якоюсь.

— Та ти не відвертай пику-то, — вже з деяким роздратуванням сказав Варахасій. — Літератор. Розкривай і читай з першої сторінки.

Олексій Т. зітхнув і розкрив зошит на першій сторінці. Посередині її красувався напис друкованими літерами огидного сизого кольору: ЩОДЕННИК МИКИТИ ВОРОНЦОВА. Зошит був у клітинку, і букви були старанно й не дуже вміло виведені заввишки в три клітини кожна.

Олексій Т. перегорнув сторінку. Справді, щоденник. «2 січня 1937 року. З сьогоднішнього дня я знову вирішив почати щоденник і сподіваюся більше не кинути…». Чорнила бляклі. Можливо, вицвілі. Почерк акуратний, але несталий, як у підлітка. Писано тонким сталевим пером. Олексій Т. сказав невдоволено:

— Слухай, це, безумовно, цікаво — щоденник хлопченяти тридцять сьомого року, але не в дві ж години ночі!

— Ти читай, читай, — напруженим якимсь голосом вимовив Варахасій. — Там всього лише сім сторіночок…

І Олексій Т. став читати з видом поблажливої покірності, подуваючи через губу, проте на третій вже сторінці, на середині приблизно її, дути перестав, задер праву брову й поглянув на Варахасія.

— Читай же! — нетерпляче прикрикнув Варахасій.

На сьомій сторінці записи, точно, скінчилися. Олексій Т. погортав далі. Далі сторінки йшли чисті.

— Ну? — запитав Варахасій.

— Не бачу сенсу, — признався Олексій Т. — Це що — записки божевільного?

— Ні, — сказав Варахасій, усміхаючись. — Микита Воронцов не був божевільним.

— Ага, — сказав Олексій Т. — Тоді я, мабуть, прочитаю ще разок.

І він став читати вдруге.

ЩОДЕННИК МИКИТИ ВОРОНЦОВА

Запис, імовірно, пером «рондо», поверненим злегка вліво, почерк акуратний, але несталий, підлітковий, чорнило поруділо:

«2 січня 1937 року. З сьогоднішнього дня я знову вирішив почати щоденник і сподіваюся більше не кинути. З ранку Серафима й Федя узяли Свєтку й поїхали кудись до Федіних родичів. Я викликав свого найкращого друга Мікаела Хачатряна, і ми грали спочатку в «Бій батальйонів». Потім пішли гуляти, грали в сніжки. Мікаел необережно потрапив мені в лице і ледь не розбив мені окуляри. Гуляли до обіду, потім пішли до Мікаела й пообідали. Після обіду закрилися у нього в кімнаті й сперечалися про дівчат. Мікаел сказав, що залишиться завжди вірний Сильві Стремберґ, а я признався йому, що закохався тепер у Катю Михановську. Мікаел сказав, що мало чого, Катя йому теж подобається, бо вона білява й гарна, але він усе одно кохатиме Сильву, що б з нею не сталося, а інакше виходить зрада. Ми посварилися, і я пішов додому. Зараз я сам удома й почав вести щоденник. Надалі обов’язково треба вести щоденник.

3 січня 1937 року. Учора наші повернулися пізно, Федя був сильно напідпитку, Серафима лаялася, а Свєтка пхикала і спала на ходу. Зранку Серафима з Федею пішли на роботу, а я до десяти годин валявся в ліжку й читав «Дах світу». Здорово написано. Я б і далі читав, але прокинулася Свєтка й заканючила, що хоче їсти. Ми встали, поснідали, і вона пішла до подружок. Я ще почитав трохи, але потім мені стало нудно, і раптом прийшов Мікаел. Він сказав, що вчора погарячкував. Коротше, ми помирилися. Чесно признатися, я дуже люблю Мікаела. Він мій найкращий друг. Ми пішли гуляти й домовилися, що запишемося в секцію боксу, але нікому про це не скажемо, а одного прекрасного дня зустрінемо Мурзу з його фашистами, і нехай над ними змилостивиться бог! Після обіду розтопив піч і розповідав Свєтці страшні історії. Світло я навмисно не вмикав. Дуже смішно, як вона боїться, а все одно просить, щоб далі розповідав.