Читать «Подробиці життя Микити Воронцова» онлайн - страница 12

«— Познайомилися ми на якійсь вечірці. Не пам’ятаю вже зараз, чи то чийсь день народження був, чи то свято якесь… Легко сказати, чверть століття минуло! Зате як зараз пам’ятаю, що він сидів за столом майже навпроти й дивився на мене не відриваючись. Це я краєм ока бачила, що він дивиться не відриваючись, а як на нього погляну, він уже й очі встиг опустити… Ну, мені було тоді двадцять шість, чи що, чоловіки мене увагою не обходили, але все одно було приємно… Не в тому суть. Потім, коли стіл відсунули й стали танцювати, він мене запросив, і ось тут я вперше поглянула йому прямо в очі. Мене немов струмом ударило… Ні-ні, не подумайте, нічого такого жіночо-чоловічого. У нього очі були якісь такі… страшні, мудрі ніби й тужливі, чи що… Тобто очі-то в нього були звичайні, сіро-зелені, але так він дивився… Я відразу вирішила: ні, це лицар не мого роману. Взагалі-то він був веселий, говорив цікаво, говорив дотепно досить вдало, а дехто прямо на шию йому вішався… Втім, в очі ми більше один одному не заглядали.

— Ваш чоловік теж був на цій вечірці?

— Н-ні… Ні-ні, він з Валькою залишився, вона тоді зовсім малятком була, рочків три… чи чотири… Так от що найдивніше тоді сталося. Я втомилася, та й сп’яніла сильно, і сіла відпочити на диван. І зараз же до мене підсів Воронцов. Сів поруч, як зараз пам’ятаю, руки на колінах склав і неголосно говорить мені, на мене не дивлячись: «Ви не турбуйтеся, Віро Хомівно, з гландами у вас усе обійдеться благополучно». Я так очі й витріщила. З гландами у мене справді з самого дитинства було не в порядку, останні роки я все збиралася оперуватися, та не наважувалася, але йому-то звідки про це знати? Я його запитую: «Звідки ви знаєте про мої гланди»? Ось тут він до мене нахилився й говорить мало не пошепки: «Я про вас, Віро Хомівно, ще й не таке знаю. Наприклад, що маєте ви чарівну родимку на…». І називає, пробачте, місцинку на тілі, яку й рідному чоловікові не часто показуєш. Я обмерла, рот роззявила, не знаю, чи то ляпас йому дати, чи то ще що, а він встав і пішов. Зовсім пішов з вечірки…

— Але родимка є?

— У тому-то і річ, що є… І на тому самому місці!

— І як з гландами, благополучно обійшлося?

— Прекрасно обійшлося. Хочете вірте, хочете ні, але я якось відразу боятися перестала й буквально через тиждень пішла на операцію. І усе вийшло як по маслу… Скажіть, товаришу слідчий, ось ви, я бачу, Воронцовим і після смерті його займаєтеся. Ви теж думаєте, що він був ніби як чаклун чи ясновидець?

— А самі ви як думаєте, Віро Хомівно? Адже я його живого в очі не бачив, а ви з ним як-небудь майже два десятки років пліч-о-пліч в одній установі, напевно спілкувалися, розмовляли. У вас яке склалося враження?

— Не знаю навіть, що сказати… Сказати правду, ми більше й не спілкувалися ніколи. Хіба що по роботі. А так зустрінемося в коридорі або у буфеті — «добридень», «привіт», — тільки й усього. Хоча, звичайно… Дійсно, два десятки років пройшли, чого тільки не сталося за цей час! Багато що забулося, а я його на тій вечірці як зараз бачу.