Читать «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» онлайн - страница 68

— Розумієш, я нічого з цього всього не пам’ятаю, але мама розповідала мені, як ми переховувалися спершу по дешевих готелях Франції, потім жили в найманих квартирах під чужими прізвищами, а вона боялася вийти навіть до крамниці, щоб її часом не впізнали та не вбили. Далі в неї з’явився коханець, який спершу обожнював її, а потім, коли дізнався її історію, почав шантажувати. Тоді дідусь придумав вивезти матір до Африки, куди важче було дотягнутися спецслужбам, хоч виглядає це й не надто переконливо. Навіть у шпигунських фільмах ніколи не висилають спецагентів до Африки, щоб уберегти. Невже не було якихось безпечніших місць? Одним словом, в Африці були спершу якісь страшні хвороби, потім життя в злиднях, мало не серед первісних племен. А потім — я уже сама пригадую: мені шість років, і я ходжу до приватної школи в Західному Берліні. Химерна історія. Мати щоразу приплітає до неї нові й нові подробиці, які все менше ліпляться докупи з попередніми, але наполегливо переконує мене, що розповідає чисту правду. Мені хочеться вірити їй, і я припускаю, що якась темна історія зі спецслужбами в неї цілком могла бути — дідусь справді працював на високій посаді. Але щоб аж так — навряд. Мабуть, це все ж таки частково побічні дії її антидепресантів.

У Христини була інша думка з цього приводу. Спілкуючись із дуже різними людьми, вона не раз зустрічалася зі схожими на Евину матір бабцями, які щоразу по-новому переповідали їй історію свого життя. І зазвичай у цих історіях не було ні слова правди. Чистенькі біло- й кучерявоголові матері та бабусі в певному віці усвідомлювали, що життя, яке складається лише з сумлінно виконаних обов’язків, рано чи пізно стає нестерпно нудним. Вони роками пишалися чиїмись здобутками — здобутками своїх чоловіків, своїх дітей, своїх онуків і подалі відганяли від себе думку, що їм цього не достатньо. Вони звикли понад усе дбати про те, як виглядають збоку, ховаючи за ідеально доглянутим фасадом усі проблеми, недоліки, страхи. І тепер, коли виглядати їм уже немає перед ким, вони намагалися застосувати цю ж стратегію в щоденній грі з власною психікою. Найважливішим було не зізнатися собі, що фасад дав тріщину, що були певні прорахунки чи помилки в бездоганності їхнього сумлінного минулого, чи що ще гірше — попри відсутність помилок чи прорахунків тепер їм чомусь більше не вдається знаходити звичну радість у простому перелічуванні власних чеснот. І тоді вони просто змінювали фасад — тихо, уночі, щоб не помітили сусіди, добре усвідомлюючи, що правила доброго виховання не дозволять нікому вголос засумніватися в правдивості сказаного ними. І поступово, спостерігаючи за коректним виразом обличчя співрозмовника, якому вони переповідали чергову історію власного життя, почерпнуту з улюбленого серіалу чи останнього дамського роману, вони починали й самі вірити в ці розповіді. Адже в більшості життєвих ситуацій важливо не так, що саме сказано, як те, як на сказане відреагують і як виглядає той, хто говорить. І тоді відверта брехня може чудодійно перетворитися на поважну правду.