Читать «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» онлайн - страница 47

Ева була хорошим адвокатом і не раз безкоштовно допомагала нелегалкам, зазвичай залагоджуючи все миттєво й ефективно. Вона навіть організувала спеціальний фонд збору коштів для лікування заробітчанок, які не могли дозволити собі медичне страхування. Зверталися до Еви найчастіше саме українки, вона знала багатьох із них через свою колишню прибиральницю, двадцятисемирічну українку з Тернополя Олю. Оля приїхала до Берліна після того, як вони обоє з чоловіком опинилися без роботи; вона працювала нелегально, надсилаючи гроші чоловікові й доньці. Крім Евиного помешкання, Оля прибирала ще в кількох знайомих Еви. Так тривало кілька років, а одного разу Олю зупинила на вулиці поліція, перевірили документи, виявили протерміновану візу й депортували. Удома в Олі діагностували рак шлунку в неоперабельній стадії, і вона померла через три місяці. Ева досі картала себе за те, що якби хворобу Олі виявили вчасно та прооперували в Берліні, вона була б жива. Відтоді Ева зацікавилася становищем українських заробітчанок, відкривши для себе, що серед усіх емігрантів їм ведеться чи не найважче. Вони не мають жодних прав легалізувати своє проживання в Німеччині навіть після багатьох років життя тут, не мають можливості офіційно працевлаштуватися, мають постійні проблеми з візами й роками не бачаться зі своїми родинами. Про те, щоб перевезти родини до себе, ніхто й не мріє. Чимало працедавців користаються з їхньої безправності та відверто знущаються. Ева вела блог в Інтернеті, де описувала знані їй історії з життя заробітчан, відповідала на їхні питання, давала юридичні консультації, допомагала з пошуком роботи, вела чорний список працедавців, який не оприлюднювала, але приватно надавала бажаючим інформацію, якщо чийсь потенційний працедавець уже проявив себе негативно стосовно нелегалів.

Уранці наступного дня після аварії Ева запропонувала Христині вибір — вона придбає для неї новий квиток на Афіни або допоможе влаштуватися в Берліні. В Еви була невеличка квартира з мансардою під дахом. Вона здавала цю квартиру, а іноді в мансарді під дахом, куди вів окремий вхід, мешкала котрась із заробітчанок, яка опинялася в скруті. Христина погодилася, усвідомлюючи, що раціональні міркування були в цьому випадку менш вирішальними, ніж особисті.

* * *

Усе почалося із запахів. Серед запахів шкільного життя не було жодного, хоч би трохи здатного претендувати на еротичний. Старе дерево парт пахло потрісканою фарбою, яку раз на кілька років замальовували свіжою, і під кінець року вона лущилася та брижилася, випускаючи з-під себе, ніби кігті, попередню фарбу. Чомусь у їхньому кабінеті вчителька завжди чергувала фіолетовий колір із сірим. Мабуть, це траплялося випадково, навряд чи колір фарби обирали свідомо, але від сполучення брудно-фіолетового з брудно-сірим тоненькі тріщинки, які зміїлися по поверхні парт і які Христина іноді машинально обводила олівцем, коли нудилася на уроках, набували якогось моторошного відтінку. Здавалося, рано чи пізно тріщини розкриються, їх прорве, як водопровідні труби, і концентрат назбираної за ці роки нудьги, образ, несправедливості й заздрості бризне врізнобіч смердючим фонтаном. У кутку біля дошки пахло мокрою крейдою та пилом, на вікнах осідав кислуватий запах герані, від якого хотілося спати. Задавненим смальцем пахло в їдальні й від усіх, хто звідти повертався, а в гардеробі пахло, як на вокзалі, так, ніби сотні учнів поверталися щоранку з далеких мандрівок і приносили на одязі запах залізничних шпал.