Читать «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» онлайн - страница 26
Наталка Сняданко
Я кажу:
— Не знаю я ніякого Степана. Але хай передзвонить, чого ж ні.
Він передзвонив і каже:
— Приїзди до нас, у мене буде день народження, відмітимо.
Я й поїхала. Знаєте, як жінка сама, то психологічно там дуже тяжко. А ще й пристають уся ця місцева шваль, греки. Коли знають, що у тебе є мужчина, то вже легше.
Ну, і поїхала я. Їду, сама не знаю куди. Довго так їду якимось автобусом. А він мені коли подзвонив, то казав їхати до базару і там шукати продавця мандарин, який буде мати мій конверт. Приїхала я, виходжу на тому базарі, а там рядів п’ятнадцять тих мандарин. Хожу, хожу, ніякого конверта немає. Пройшла перший ряд, другий, третій. І вже вертаюся назад, аж тут до мене один каже:
— Ви Галинка?
— Я, — кажу.
— Вас там Степан чекає. Почекайте до четвертої, я продам усе й поїдемо.
Я почекала, і ми поїхали. Приїжджаю туди, а то ще квітень місяць був, сезон не почався. Там пусто. Море. Гори. Глухе село. Кажу:
— Як ви тут живете, холодно, я би тут ніколи не змогла.
А вони мені:
— Чекай, ще приїдеш, будеш тут жити й Богу дякувати.
А там кемпінг такий. Степан цей за ним наглядає.
Ну, потім, сама знаєш. День народження було. До мужчини все ж таки приїхала.
Приїжджаю назад, а запізнилася на півдня. З квітами, з цукерками. А доньки на мене:
— Де ти була? Ми в ресторан збиралися, через тебе не пішли.
І дають мені труси закакані, цілий мішок. Мені так прикро стало. Думаю, я до них із душею, а вони он які. При мені бабка ніколи під себе не робила, завжди я її на горшок садила.
Ну, давай я вичищати там усе після них. А сама думаю: треба звідси йти.
І через місяць почув Бог мої молитви. Зустріла я одну жіночку. Іду по вулиці, дивлюся, бачу на обличчі — Тернопіль. Підходжу до неї, питаю, чи потрібна їй робота, бо в мене є. Вона каже:
— Дуже потрібна, допоможіть, будь-ласка.
Я привела її до тої бабки. Доньки її перелякалися, кажуть, як це ви нас залишите. А я кажу:
— От вам жіночка, я її знаю, вона на сусідній вулиці живе зі мною в Тернополі. Вона буде замість мене. А я більше не можу. Втомилася. Нерви, та й не хочу жити в Афінах, поїду деінде.
Та жіночка з Тернополя підходить так до моєї бабки й каже:
— Вам буде добре зі мною, не бійтеся.
І обнімає її, а в самої під пахвою отакенний жмут чорного волосся й смердить.
Бабка в сльози. Вона така чистюля була в мене.
Ну, поїхала я до Степана. Приїжджаю. А дівчата мені кажуть:
— Що, приїхала таки? Казала ж, що не можеш тут жити.
— Приїхала.
Приходжу до Степана й кажу:
— Ти казав, що тут є робота. Я приїхала. Є робота?
— Зараз немає, але буде.
— А жити є де?
— Є.
— Де?
— У мене в кімнаті. Більше немає де.
І що я мала робити? Діватися не було куди. І хоча зовсім не хотілося починати нові стосунки після всіх проблем, які я мала з чоловіком. Але що було робити. От так і живу тепер там дванадцять років. Якби не те, що треба дітям помагати, давно нашкребла б собі хоча б на однокімнатну квартиру, але так мушу їм відсилати. А сама живу в комірчині. Син як був, то злякався. Не витримав і трьох тижнів. Каже — дуже тяжко треба працювати. І поїхав назад, додому. А я якось привикла. Сама знаєш, як нам було при Союзі, ніколи не було легко. Ти сама як, заміжня?