Читать «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» онлайн - страница 24

— Розказуй, — звеліла Христина. Їй подобалася трохи безцеремонна манера поведінки Галинки, її розмашисті жести, широкі стегна й ще доволі пружні груди, які напинали завузьку блузку. У ній відчувалася якась енергійність і сила, стримана, акуратна, але водночас рішуча, така притаманна часто жінкам зрілого віку, які звикли в усьому розраховувати лише на себе.

— А ще в ніч перед від’їздом сниться мені моя мама, — продовжила Галинка з напівзаплющеними очима. — Шо вона так підходить до мене близько-близько, як жива, а я плачу, кажу:

— Мамо, я так давно вас не бачила. Простіть мене, мамо, шо я так далеко їду. Ви ж завжди казали, що на чужині жити недобре.

Мама мені відказує:

— Не переймайся, доню, не буде краще, але не буде й гірше. Нічого страшного не буде. Їдь, а там побачиш.

А я їй кажу:

— Мамо, пробачте мені, якшо я була накричала на вас, коли ви хворіли.

Вона перед смертю кілька років хворіла. А я доглядала її. Ну, й знаєш, як то буває зі старими і хворими. Іноді нерви не витримували. А вона мені:

— Та шо ти, доню, мені тепер так добре.

Я питаю:

— А де ж тато? Я так давно його не бачила.

— То того, що він далеко, — каже мама.

— Покличте його, мамо, — прошу я.

Вона кличе:

— Гріша! Гріша!

І звідкись дуже здалеку голос. Я кажу:

— Тату. Тату.

А сама плачу-плачу.

— Тату, — кажу. — Я вас так давно не бачила.

— То того, що я дуже далеко, — каже тато.

І зник. А мама каже:

— Веди мене до моїх внуків, я хочу з ними попрощатися.

І ми пішли до дітей. Вони на двоповерховому ліжку спали. Старший, як вона його погладила по щоці, тільки скривився, а молодший прокинувся. Я йому кажу:

— Тут бабуся, тільки ти не можеш її бачити, можу тільки я. Обійми її. Ось так, — і показую йому.

Мама каже до малого:

— Ти пам’ятаєш, як я тобі кашку варила, картопельку в мундирах?

Він обіймає її, і мама зникає.

Я вранці встала, пішла собі канапки робити, каву, збираюся. Тут встає син мій старший і каже:

— Знаєш, мамо, мені бабуся снилася нині вночі. Так, що вона біля мого ліжка стоїть. І як жива.

Ну, думаю, точно правда. А то я все переживала, шо то мені уві сні привиділося. Ну й поїхала. — Галинка залпом випила рештки коньяку. — Їду поїздом до Чернівців. Сама у вагоні. Лягла спати ввечері. А вранці прокидаюся — мужчина якийсь біля мене сидить. Розговорилися. Він сам теж із Тернополя. Вже кілька років у Греції. Працює. Вдома лишив сім’ю і дітей — і хотів би забрати їх до себе, але дітям же до школи, тож і лишив, щоб в Україні вчилися. Хто ж тоді знав, що назавжди виїжджає.

— Дівчино, принесіть ще кави, — звернулася Галинка до офіціантки. У її очах тепер було більше блиску, можливо, тому, що вона підходила до найважливішого у своїй розповіді, а може, просто від кави з коньяком.

Степаном його звали. Він мені телефон свій дав, казав дзвонити, якщо будуть якісь проблеми. Ну й попрощалися.

Я приїхала до тої своєї знайомої. Пробувала шукати роботу, але нічого не знайшла. Тоді вона мені вирішила помогти. Відвела в якусь агентуру, яка роботу шукає. Я заплатила сто п’ятдесят доларів — і відправили мене кудись. Їду, їду, цілий день їхала. Потім нарешті добралася, приходжу, а там сім’я придурків — батьки і двоє дітей. Я до телефону, дзвоню, кажу: