Читать «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» онлайн - страница 28

Згодом, коли будиночок знесуть і на його місці зведуть огидну бетонну споруду нового консульства, Христина шкодуватиме, що не зробила фотографій і тепер обриси того будинку поволі зникають у розщелинах пам’яті, залишаючи на поверхні лише окремі деталі — вхідні двері з масивною клямкою, автентичні аркові вікна, не зачеплені металопластиковим вірусом, пооблуплюваний тиньк на фасаді, темно-червону цеглу під ним.

Христина з Соломією поволі наближалися до входу в консульство. Черга і будівля, куди запускали по одному, були розділені дорогою. Усе разом нагадувало спробу облоги лицарського замку. Вуличка, на якій стояла будівля консульства, піднімалася до парку, перетворюючись на замкову гору, дорога, що відділяла натовп від будівлі, заміняла рів із водою, а озброєні охоронці з суворими виразами на обличчях старанно виконували ролі одночасно сторожових псів і моста на ланцюгах, який у разі потреби міг миттєво перекрити потік бажаючих вступити на територію замку. Сувора військова субординація серед цих охоронців порядку визначалася зокрема й за національною ознакою. Перш ніж пропустити когось, український охоронець, чий пост був на вулиці, повинен був отримати дозвіл старшого польського колеги, який перебував усередині будівлі й був захищений від несприятливих погодних умов. Той, кому вдавалося поза чергою прорватися через українського охоронця, намагався не відступити із завойованої території та хоча б на крок просунутися ближче до входу. Зазвичай охоронець не дозволяв цього нікому й примушував чекати за ворітьми. Але іноді спрацьовували якісь магічні формули на зразок: «Я від Івана Івановича», «Мені призначено на восьму», якісь потайні попередні домовленості, або, украй рідко, когось пропускали за службовим посвідченням. Останнє здебільшого стосувалося журналістів, які вимахували посвідченнями, вигукували щось про законодавство й намагалися привернути до себе увагу польського охоронця, уважаючи українського занадто легкою здобиччю. У таких випадках український охоронець опинявся в непростій ситуації й лише розгублено позирав убік дверей з не меншою надією, ніж ті, кого він не пропускав. Адже однаково можливими в цій ситуації були два варіанти розвитку подій: якщо власникові посвідчення відмовити, а той справді виявиться впливовою особою, поскаржиться куди слід, буде скандал і, відповідно, неприємності в охоронця. Або якщо прохача пропустити, а це не сподобається керівництву, то скандал і неприємності охоронцю також гарантовані. Тому українські вартові намагалися зняти з себе відповідальність і приймали компромісне рішення — дозволяли особливо настирливим власникам посвідчень зробити один крок за ворота, але примушували чекати там, аж поки вийде польський охоронець і візьме подальше рішення на себе. Таким чином, на якийсь час ситуацію вдавалося стабілізувати й відкараскатися від надокучливих пільговиків.