Читать «Вічник» онлайн - страница 131

«Вона найліпше цвіте і пахне там, де впала її насінина».

Коли я повернувся, Захаріос переклав мені слова ігумена про того схимника:

«Сей праведник був колись іменитим російським дворянином. А нині – духовний стовп їх каливи. Життя таких людей є світло, що світить ще більше після їхньої смерти».

Другого дня я оголосив Захаріосу, що повертаюся додому. Він майже був готовий до сього, бо відчував струни моєї душі. Зате звістка ся підкосила Платониду. Я не міг глянути в и прекрасні очі, що враз утратили вологий блиск. Але що я міг зробити? Я знав, що не пущу коріння в чужу землю, тільки скаламучу долю жінки. Ще певніше знав, що вона не приживеться на моїй землі. Дві різні стулки не зліпиш в одну мушлю. Та хіба вперше я рвав живі нитки серця?..

Бриніла, як комар, останнього вечора тягуча сумовита нута Еллади. Її народжував солоний пісок, що тисячоліттями пересипається по каменю, і пожухла тростина, в яку дує вітер. Се пісня Пенелопи, яка топить очи у безмірі моря, шукаючи облатку знайомого вітрила.

І я востаннє обтріпав із сандалій руді піщинки, струсив із пліч егейську сіль і сказав Крітові:

«Будь здорова, колиско, що народжує богів і обертає людей у героїв, а сліпих робить Гомерами, що відкривають народам очи! Спасибі, веселий Мінотавре, за те, що подарував мені ще один лабіринт земного пізнання».

Поки йдеш, ти в дорозі. Навіть тоді, коли достеменно не знаєш, куди йдеш. Але йди. Бо се твоя дорога. Дорожи дорогою. Бо тільки вона може вивести на Путь.

Коли не знаєш, куди йти і навіщо, встань. Простягни вперед руку – і йди. Тепер ти видиш, куди йти. Ти знову 6 дорозі. І се головне – бути в дорозі.

Коли не знаєш, що робити, встань і йди. Се вже робота. Між людьми, між деревами, між думками знайдеться твоє призначення, потреба твоєї присутности.

Як тайно вивезли мене до Греції, так у потайній – 250 – каютці й привезли назад. Свинцеве хмаровиння насідало на обдерті бараки. Я зійшов на загиджений, вибоїстий берег і відчув, як вивітрюється з мене накопичене за минулі місяці тепло. Під бетонним дашком продавав квіти грузин. Вітер шарпав мутний куполок церати, під яким скніли гвоздики і горіла свічка. Для тепла.

«Собачій холад, кацо, – кивнув мені носатий гендляр. – А в моєй Колхідє січас созревает хурма. Нєжний і сладкій, как губи девушка. І пачему нас так гоніт па міру судьба-зладєйка?»

«Потому, что жізнь наша – копейка», – сказав я, пригадавши лагерну приказку.

Грузин вищирив разки білих зубів.

Клопотами тутешніх греків, друзів Захаріоса, мені нарешті справили паспорт. Тепер переді мною стелилися вільні дороги. Вертатися в Закарпаття (зараз так називався мій край) я не важився. Хто там чекав січовика з каламутним життєписом? Якраз тоді трапилася мені на очи газета (потрібне чтиво приходить у потрібний час) із розповіддю про наукові досягнення Кадочнікова. І я зателефонував йому, аби виказати свою радість, аби ще раз подякувати за добродійництво.

Кадочніков зрадів, жваво допитувався про мої походи. Я коротко переповів. А він басисто загудів у слухавку: «Не кличу тебе в Москву, бо се не твоє. Але маю для тебе прецікаву роботу. Чув щось про Колхіду?» – «Чув», – засміявся я. – «Мій приятель з інститута Вавилова збиває команду для вивчення каучуконосів у Колхіді. Програма на три роки. Підписуйся, не пожалкуєш». – «Хіба я про щось колись жалкував, брате?» – відповів я. – «Ну от і ладком. А навесні я й сам до вас прищу». Так воно й було.