Читать «Фріда» онлайн - страница 79

Чи бачить її, Ірину, з неба молоде безстрашне дівчисько на ймення Галя, яке зухвало кидало виклик радянській плановій економіці своєю незаконною торгівельною діяльністю? Галя не хотіла жити за радянськими законами, вона була однією з тих, хто кидав зернята заповзятливості в пустельну землю радянської дійсності, і вони, хоч як це дивно, проростали, щоправда, під зневажливою напівкримінальною назвою «спекуляція» чи «фарца». Вона робила те, що сьогодні роблять тисячі, мільйони дрібних торговців на базарах.

Чи бачить її, Ірину, з неба зухвалий хлопець Рубен Варданян, який переступив межу радянського закону і загинув від руки його служителя, який теж його порушив? Що керувало ним, коли він пішов на аферу? Тепер Ірина розуміла: її батько Рубен просто народився не в той час. Його епоха — епоха «дикого капіталізму». Рубен Варданян — класичний тип золотошукача, старателя, авантюриста. Адже предки всіх сучасних «елітних» мільйонерів на Заході починали саме з цього: вони наживали перші капітали на різноманітних махінаціях, на грі на межі закону й криміналу, на «золотій лихоманці»… Щоб стати мільйонером «з нуля», у першому поколінні, треба обов'язково викупатися в багні, в лайні, ризикуючи всім — репутацією, родиною, свободою, життям, врешті-решт. І якщо вдалося, він обов'язково «відмиється» і стане «добродієм», «благодійником» і «національною елітою». Його діти отримають блискучу освіту і ніколи не згадають, що перший мільйон їхніх батьків було зароблено далеко не законними методами.

Яким було б життя Ірини-Фріди, якби її батьки були живі? Було б це пекло чи рай? Хто знає?

Зненацька з її очей бризнули сльози. Їй стало так шкода себе!

«Мамочко! Таточку!» — заридала вона. — Якщо ви мене бачите з неба, пожалійте свою дитину! Мене так давно ніхто не жалів! Мене так давно ніхто не голубив! Як мені важко, дорогенькі мої! Як же мені важко бути сильною і незламною! Господи, та в цьому світі ніхто не каже: «Візьми оце!» Всі тільки просять або наказують: «Дай! Зроби! Заплати!» Як я стомилася від такого життя! Та я згодна віддати всі мої багатства за один день, прожитий з вами, за одне слово — «донечко!»

Ірина плакала, а Юра Юродивий схлипував біля неї, ніжно гладячи по голові рукою.

— Нинада плакати, Фрідо! Нинада! Все добре! — лепетав Юра. — Пий каву, поки гаряча!

Проте Ірина ніяк не могла заспокоїтися.

Тоді Юра взяв її за плечі, легенько струсонув і якимось дорослим і зовсім не юродивим голосом наказав:

— Подивись мені в очі.

Ірина здригнулася з переляку. Вона, як загіпнотизована, подивилася в його прозорі очі й провалилася в них. Там було спокійно і мирно. Там була вічність.

Лише одну мить вона була в цих очах. Але їй вистачило, аби зрозуміти: настав час її життя, відкладеного на потім. Настав час жити! Ця думка була такою морозяно-збудливою, такою свіжою, такою п'янкою!

І тоді Ірина одразу повернулася в себе, витерла сльози і роззирнулася навколо: вона стоїть на подвір'ї дому-химери, тримаючи в руці смажений пиріжок.

Вона посміхнулася: давно не їла смажених пиріжків!