Читать «Фріда» онлайн - страница 16

«Отже, я у Жевуських…»

Це було найсвітліше помешкання в усьому домі, бо було розташоване на розі, і його вікна виходили не лише у двір, як в інших оселях, а й на вулицю.

Тут Ірина час від часу робила уроки з Андрієм Жевуським. О, це найяскравіший спогад її дитинства…

Андрій Жевуський… Анджей, як називала його мама, пані Ірена. Щось ангельське було в тому імені… Андрій був для неї янголом, однак не в розумінні охоронця, рятівника, готового прийти на допомогу будь-коли чи сотворити чудо, а в розумінні недосяжності. Жевуські жили на верхньому — небесному — рівні дому-древа, на верхівці світобудови, вони були небожителями, відтак їхнє життя було світлим і красивим, а отже, для неї недосяжним…

Збігнєв Жевуський — старий поляк, який, судячи з уривків розмов, що точилися поміж пані Іреною та Бертою Соломонівною, відсидів і повернувся в рідні місця хворим і виснаженим… Пані Ірена була на багато років молодша за нього, їх познайомили в Сибіру. Іренині батьки майже силоміць віддали її заміж за старого. Вона погодилася на одруження лише тоді, коли мама пообіцяла їй: «Зі Збігнєвом, доню, ти будеш, як у Бога за пазухою. Все, що ти недолюбила, недоїла, недопила, недоотримала у дитинстві, надолужиш із ним. Вір мені, доню». Пані Ірена не раз згадувала ті слова із вдячністю.

Ірина довго не знала, чим саме заробляв на хліб дядько Збігнєв, точніше, її це не цікавило, вона просто захоплювалася тим, що Жевуські жили, як на той час, просто розкішно. Щоправда, вона дивувалася: чому в пору, коли в Бердичеві почали будуватися перші кооперативні будинки з усіма вигодами, з Торгової, 4 переселилися лише Альперовичі, які були далеко не найбагатшими.

Тільки тепер, зі своїм бізнесовим досвідом, вона розуміла: на це були причини переважно конспіративного характеру. В домі-древі легше було робити ґешефти, вести «нелегальну трудову діяльність», приховувати справжні прибутки, утримувати таємні канали збуту, поповнення, складування. Тут легше було зберігати таємниці. Дім-древо був для його мешканців фортецею, і лише тут вони почувалися безпечно, лише тут могли виживати.

Анджей, Анджей… Чиста дитина, пещений мамин синок, скільки внутрішнього благородства, делікатності, інтелігентності! І скільки гонору!

Для Ірки він був ідеалом, який то наближався до неї, то віддалявся… Він був голубооким красенем, проте зовнішність хлопця мало тривожила Ірину — навіть якби він був потворним горбанем, вона однаково «запала» б на нього. Її в Андрієві цікавило лише одне: його походження, його прізвище: Жевуський.

А для нього?… Ким вона була для нього?…

Ірина зупинила крісло-гойдалку і навмання натиснула кнопку на мобільному: екран засвітився. Вона взяла стілець у руки й понюхала. Він пах Жевуськими. Маніпуляції нюхання її навчила пані Ірена. Точніше, не вчила, просто робила так завжди. Польська кобіта все визначала на нюх. Саме так пані Ірена купувала м'ясо й курей на базарі, взуття в магазині, «з-під поли» чи «з рук» (на нюх вона визначала якість шкіри). Жевуська ніколи не куштувала їжі під час приготування, вона визначала її готовність і смакові характеристики лише по запаху. Випікаючи свої ароматні «бабусині тортики», вона ніколи не відкривала дверцята духовки, проте завжди безпомилково виймала коржі вчасно, аж до секунди, що було незбагненним для решти користувачів спільної кухні. Про пані Ірену та її манеру готувати казали: «Напевне, вона знає якесь слово, не інакше». «Яке слово?» — дивувалася в дитинстві Ірка. «Чарівне», — жартувала Берта Соломонівна.