Читать «Фріда» онлайн - страница 14

— Алло!

— На жаль, ваш абонент перебуває поза зоною досяжності…

— Хто дзвонив?

— Приватний номер. Тобто зашифрований.

Ірина вже нічому не дивувалася. Ні тому, що мобільник упав униз із кімнати Мойсея Давидовича, а опинився тут, у кімнаті на тому ж рівні, що й перша. Ні тому, що звук удару був металевий, а телефон лежить на м'якому стільці. Не здивувало її й те, що сходи, якими вона довго піднімалася в темряві, в кільканадцять разів перевищували справжню відстань між поверхами. Вона знала змалечку — для цього будинку нормою є ненормальні речі. Адже це не простий будинок. Це — дім-древо.

Вона залишила мобільний телефон лежати на стільці, а сама сіла в старе крісло-гойдалку, що стояло поруч. Хитнула крісло раз, вдруге. Раз-два… раз-два…

«От робили колись меблі! Ліг — і отримуй насолоду. Вигин спинки ідеально розслабляє м'язи спини. І навіть найбільша проблема сучасних крісел — шия й голова в них не відпочивають — у цьому екземплярі враховано в дивовижний спосіб просто ідеально… Раз-два… раз-два… Гойда-гойда-ша, де кобилка, там лоша… Здається, я починаю впізнавати цей стан розслабленості, починаю впізнавати це крісло, починаю згадувати… Моє тіло впізнає це крісло, це безсумнівно… Безсумнівно також, що воно пов'язане саме з цим будинком… У кого ж воно стояло?… В чиїй оселі?… Кому належало?.. Гойда-гойда-ша… Раз-два… раз-два… Берта Соломонівна? Ні, в неї такого не було. Дядько Рафік? Ні, в нього завжди були найсучасніші меблі — він був схиблений на всьому новому, тож не минало й півтора року, як він міняв у своїх кімнатах всі меблі. Він ненавидів „мотлох“ і позбувався його безжально. Те, що можна було продати, продавав у комісійному Берти Соломонівни, а те, що, на його думку, коштувало копійки й не варте було мороки, виносив у двір у дерев'яних базарних ящиках пізно увечері, а рано-вранці ящики були вже порожні. Час від часу тітка Каріна, його дружина, казала: „Рафіку, знаєш, на кому я сьогодні бачила свою кримпленову сукню? На Главачці, секретареві райкому партії!“ Тоді вони довго сміялися. Ірка ніяк не могла зрозуміти — невже сама секретар райкому приходить вночі на Торгову, 4, дізнаючись від своїх партійних агентів, що Варданяни купили меблі, а отже, днями робитимуть шмон у своїх лахах, і риється там до скону, щоб здобути омріяну кримпленову сукенку тітки Каріни, яку їй торік Рафік Вазгенович привіз із Москви? Уже згодом Ірина зрозуміла, що існує таємний ланцюжок „спекулянтів“, який і постачає всю бердичівську еліту імпортними лахами. Главачка напевне знала, що Каріна — законодавиця моди в містечку, вона одягається найкраще в місті, бо її Рафік має зв'язки. І тому, коли секретареві парт-кому, затюканій своєю безглуздою роботою, приносили точнісінько таку сукню, як у Каріни Варданян, та хапала річ одразу, та ще й утричі переплачувала за неї… Якби вона знала, що та сукня, можна сказати, з помийниці Торгової, 4, то напевно б дістала інфаркт! Дивна річ, думала Ірина, дивна психологія радянського обивателя: престижно було вдягатися в ті самі кофтинки, костюмчики, блузки, що й окремі місцеві авторитети — офіційні й неофіційні. Зараз жінка повісилася б, побачивши на прийомі чиюсь дружину в тому самому вбранні, що й вона. А раніше…