Читать «Фріда» онлайн - страница 13

І та дуже старалася. Видно було, що в неї з дитинства лишилися навички доброї господині. Все до часу йшло добре, проте на четвертому вікні сталася неприємність: жінка впала з підвіконня і розбила об батарею брову. Вона довго вибачалася, виправдовуючись тим, що в неї запаморочилася голова.

Ірина злякалася не на жарт: поміряла їй тиск, напоїла чаєм, дала якісь таблетки і розрахувалася за всі шість вікон. Та пообіцяла прийти іншим разом домити два вікна. Ірина була впевнена, що це порожні обіцянки: хто, отримавши гроші, ще раз прийде? І вона того ж вечора домила вікна сама.

Проте вона помилилася: жінка прийшла до неї через день. Оскільки вікна вже були помиті, Ірина запросили її на чай і почала розпитувати про життя: її завжди цікавили люди, які становили повну протилежність їй самій, ті, що перебували на протилежному полюсі соціальної ієрархії.

Жінка, як з'ясувалося, народилася в Бердичеві, а коли їй виповнилося десять років, батька перевели до Києва. Жили вони дуже заможно: машина, квартира, дача, в домі тільки пташиного молока бракувало. Однак з доброго дива батько почав хворіти на якусь психічну хворобу. Час від часу з ним траплялися дивні напади: він ішов на кладовище і починав їсти землю. Що вже з ним не робили, яким лікарям не показували — все дарма. Йому робилося дедалі гірше. А їхня колись повна чаша порожніла на очах. Багатство зникло. Врешті-решт вони почали жити лише на мамину зарплату і батькову пенсію за інвалідністю. У неї самої життя не склалося: чоловік любив випити і її привчив. Спершу вони пропили свою квартиру, а потім, після смерті матері й батька, і батьківську. Тепер живуть на вокзалі. Ось така сумна історія падіння.

— А де ви жили в Бердичеві? — поцікавилася Ірина.

— Та в центрі, недалеко від кляштору.

— Ви знаєте, я теж із Бердичева. Щоправда, жила на слобідці. А яке ваше дівоче прізвище, може, я згадаю? Адже ми з вами майже однолітки!

— Семакіна.

Ірина наморщила чоло:

— Не пам'ятаю. Хоча прізвище здається знайомим. Ким працював ваш батько?

— У міліції.

Ірину немов блискавкою вразило.

Вона дивилася на це жалюгідне створіння, а в скронях гупала кров. Все-таки є вища сила! Якою ж досконалою є світобудова, якщо злочинець несе покарання навіть через десять років і навіть не в одному поколінні!

— А прізвище Варданян вам нічого не говорить?

Жінка перелякано округлила очі.

— Рубен Варданян. Батько ніколи не називав це ім'я? — повторила Ірка.

Жінка скривилася, і на її обличчі застиг дивний вираз, який промовляв: мені вже все байдуже. Проте відповіла:

— Батько ще за життя поставив розкішний пам'ятник якомусь Рубіку Варданяну на Байковому цвинтарі. Але той батьковим другом ніколи не був. Це точно…

Пізніше Ірина не пошкодувала часу і таки з'їздила на Байкове. Вона знайшла могилу Рубіка Варданяна. На ній стояв дуже дивний пам'ятник: рука з обірваним наручником. Внизу напис дрібними літерами: «Рубіку, ти був правий — землю їм і сечу п'ю». Підпису не було…

…Ірина стояла на сходовому майданчику чорного ходу будинку-химери. Зненацька десь ізгори долинула мелодія мобільного телефону. Вона впізнала свого життєрадісного Моцарта і кинулася на звук. П'ять сходинок догори, ще дві, ось і дверцята, вони відчинені, ось і він, маленький електронний хлопчик, який так гарно грає Моцарта і так м'яко освітлює старовинний стілець, на якому лежить.