Читать «Крилаті слова» онлайн - страница 3
Степан Васильченко
- Ні, сину, не купиш: немає тих яток, щоб продавали рідних маток.
- І на базарі немає?
- Немає, сину.
- І на ярмарку?
- І на базарі, і на ярмарку, і на всьому світі не знайдеш рідної мами, як цю втеряєш.
Почувши цеє, дочка Маруся припала головою до столу й почала гірко плакати.
Примовк і Матвійко, задумався, а далі підійшов до матері, дав того бублика, що дали йому за гостинця:
- Нате, мамо, та не вмирайте.
Недужа мати звела на нього стражденні очі і ніби осміхнулась.
ДОБРІ ОЧІ
На нашому кутку був хлопець Архип. З ним нам не веліли товаришувати, бо він був злодійкуватий дуже й брехливий.
Пішов той Архип до своєї бабусі - кликати в гості, а бабусі вдома нема. Він тоді знайшов ключа, одімкиув комору, нагибав у скрині глечик із медом і впорав його мало не ввесь. На другий день бабуся зустріла його серед вулиці, питає:
- Нащо ти, Архипе, виїв мій мед?
- Їй-богу, я не їв! Їй-богу, я не їв! - божиться Архип, а в самого очі так і бігають то сюди, то туди.
- Хоч би ж ти не божився вже даром,- каже йому бабуся,- дивись, он у тебе й досі рукава в меду.
Архип зирк: справді, рукава його вимазані медом. Нема вже чого йому казати, то він стоїть мовчки та тільки очима лупає.
- Оце й не сором тобі у вічі мені дивитись? - соромить його бабуся.
А старий Кутувенко городив лісу коло свого двору, чує те та й каже:
- Добрі очі все перелупають.
Побіг після того Архип на майдан, знайшов хлопців, хвалиться:
- От у мене очі, так очі. Все перелупають!
Хлопці, почувши теє, та в регіт:
- То ж на злодія тільки кажуть так, дурний ти. То ж так із злодія сміються.
ДАЛЕКА РОЗЛУКА
Наш дядько Микита виїздив на поселення кудись аж на Зелений Клин. Виряджати його зібрався увесь рід. Ходили й ми прощатися - всі: великі й малі. Коли прощалися, дядько казав:
- Оце дивіться, діти, на вашого дядька, надивляйтеся, бо вже, мабуть, більш не побачите ніколи.
Його почали розважати:
- Гора з горою не зіходиться, а людина з людиною зійдеться.
Я був замітливий: почув теє та й питаюся у мами:
- Нащо вони ото так кажуть?
- Так, сину, годиться казати, коли далека розлука.
Я того не забув і колись упалив таке.
Одного ранку, тільки-тільки вставши з постелі, я шмат хліба в руки та й тягну з хати.
- Куди це ти летиш спозаранку? - кажуть мені мама.- Це як майнеш з дому, то й до вечора тебе не побачиш.
А я на порозі:
- Не журіться, мамо, гора з горою не зіходиться...
СИРІТСЬКЕ СОНЦЕ
Поніс я колись сокиру до нашої сусідки, що осталась того року з малими дітьми вдовою,- кригу треба було їй коло криниці обрубати. Увіходжу в хату - сидить на лавці якась жінка, а сусідки немає, у льох пішла по картоплю. Сів і я на лавці, дожидаюсь.
В хаті холодно: вікна понамерзали, стіни змокріли, з рота йде пара. Двоє менших дітей - Катруся й Гриць - сидять в одних сорочечках на полу. Од холоду аж посиніли, мох на їх устав, а зуби аж бринять. Понапинали вони сорочки на колінця, позгиналися, боязко в щось граються. Прислухаюсь: одно заплющить очі, підійме головку, а друге питається:
- А тепер що ти бачиш?
- Бачу квітки, а по квітках літають метелики, рожеві, сині, золотенькі.