Читать «Крилаті слова» онлайн - страница 2

НЕСЛУХНЯНИЙ ГЛЕЧИК

Був у нас мальований глечик для води, спозадавня був та й іще, може, жив би та й жив, коли трапилось таке.

Раз мама топили в печі, я пустував: зачепив ключкою той глечик за вушко та й тягаю по полу. Мама насварилися:

- Грай, глечику, грай, підеш без вушка!

Я почув теє, сам собі дивуюся, чого це мама не на мене гримають, а на глечика, та й радий тому, «аби не на мене»,- думаю, далі граюся з глечиком, як і раніше грався. Коли це глечик - хрясь! - з полу додолу - розлетівся в черепки.

«Угадали мама - розбився-таки вражий глечик»,- думаю собі.

Побачивши теє мати, та мовчки за віника.

А я бачу це та й думаю:

«Ну, ну, що буде далі? Невже ж оце мама будуть бити неслухняного глечика, що розбився?»

А про себе й байдуже. Мама підійшли ближче, та не глечика, а мене - віником по руках, по руках!

- А не я ж тобі казала - не грайся з глечиком, бо розіб’єш! Бо розіб’єш!

- Мамо! Ви ж не мені, то ви глечикові казали! - репетую.

- Глечик глухий, а ти ж із вухами, сякий-такий сину. Не тебе ж глечик, а ти його по полу волочив!

Та й знову, та й знову.

«От тобі й маєш,- думаю,- на кого сварилися, а кому досталося».

ЧИ ВСЕ ОДНО?

Сиділи за обідом.

Мама розповідали, що в однієї жінки помер чоловік і покинув багато малих дітей.

Великі розмовляли про ту вдову, про діти, жаліли їх, а менші слухали. А мені теж хочеться сказати і своє слово.

- А цитьте,- пожартував дід,- Андрійко наш надумався, говорити буде.

Я проковтнув, що було в роті, й почав казати:

- Дядина казали, що ті діти такі малюсінькі, як пшоно.

Хто був за столом - в регіт.

- Їй-богу ж, так казали,- божуся.

Всі ще дужче сміються. Я в сльози:

- Мамо, чого вони сміються з мене?

- О, а ти вже й плакати,- ти не так кажеш, то вони й сміються.

- Може, дядина казали, що ті діти дрібні, як каша, а не як пшоно.

- А хіба ж... не все одно... що каша, що пшоно...- крізь плач вимовляю.

Вийшло якось це до прикладу. Стало ще смішніше. Наш Максим, що підо мною, був дуже смішливий, то мусив вже під стіл лізти.

Довго не забували мені того пшона. Знали вже про це й дядьки й тітки.

А діти, що я з ними гуляв на вулиці, як посердимося, то й починають дражнити:

- Андрійку, чи все одно, що каша, що пшоно?

ДЕ ТАКІ ЯТКИ?..

Занедужала наша тітка Марина. Думали, що вмре. Пішли ми з мамою одвідувати недужої.

Лежить тітка на полу, губи смагою взялися, голова білою пов’язана хусткою. Коло неї сидять дві жінки, кладуть до голови лід, потихеньку розмовляють.

Тіткина дочка, дівка Маруся, стоїть, схилившись на стіл, зажурилась, а малий хлопчик, Матвійко, що був у своєї мами дуже мазаний,- тому байдуже, жирує на подушках та вигукує, аж у вухах лящить.

Кілька разів йому казали:

- Не пустуй, Матвійку, бо в мами головка болить!

Матвійко й вухом не веде.

- Годі, Матвійку,- вже кажуть йому з серцем,- бо як будеш жартувати, то мама вмре.

- То що? Хай умирають,- озивається Матвійко.

- А як же будеш жити без мами: хто тобі випере сорочку, їсти наварить?

- Ми собі другу купимо.

Тоді друга жінка, та, що доглядала недужої, зітхнула, похитала головою та й каже: