Читать «Крилаті слова» онлайн

Степан Васильченко

ДЗВІН

ВИТРІШКИ

НЕСЛУХНЯНИЙ ГЛЕЧИК

ЧИ ВСЕ ОДНО?

ДЕ ТАКІ ЯТКИ?..

ДОБРІ ОЧІ

ДАЛЕКА РОЗЛУКА

СИРІТСЬКЕ СОНЦЕ

ЖАЛЬ

ЗОЛОТА ДІЖА

КАЛИНА

СОН

ЧАРІВНА КНИЖКА

ДЗВІН

Раз, а інколи й двічі на рік прибувала до нас десь із-під Миргорода наша тітка, материна сестра, Ганна. 3 нею приїздив і хто-небудь із її дітей - або син, що звали Хомою, або котра-небудь дочка - Наталка чи Галя. Це були веселі гості, і ми, діти, раділи їм, як святові. Особливо уподобали ми Наталку, росляву гарну дівку, таку привітну та балакучу. Як увійде, було, в хату та стане говорити, то ніби аж у хаті повидніє.

Забігла ж ото вона до нас в неділю, пожартувала з дідом, зо мною, малим, «журавля» танцювала, всім розповіла про якогось голодного Макара, що виїдав за раз мірку картоплі, нагомоніла повну хату, знялась, кудись інше побігла.

Почали говорити про неї.

- Ну й дівчина - правдива Наталка Полтавка,- казав сусід наш Улас, що був на той час у нашій хаті,- як скаже, та ще й прикаже, то й нехотя повеселієш.

- Це, мабуть, та дівчина,- додає наш дід,- що про неї в пісні співають:

Як заговорить, як у дзвін задзвонить.

А як засміється,- Дунай розіллється.

Один так скаже, другий інакше - всі Наталку хвалять.

Я тоді сидів під лавою, у цяцьки грався.

Сиджу собі та й думаю: «А давай і я задзвоню, як у дзвін, чи не похвалять і мене»,- та й почав язиком видзвонювати:

Бом-дзелень...

Штани драні, полатані,

Бом-дзелень...

Дзвоню та й дзвоню, а нащо - ніхто й не допитується.

Коли ось мама як не гримне на мене сердито:

- Чуєш ти, дзвонарю, не деренчи, як битий глек, а то по губах заробиш!

Я змовк. І так мені стало шкода, мало не заплакав. «Бач,- думаю,- яка правда на світі: коли Наталка дзвонила - її хвалять, а як я - то ще й губи мені натіпати хочуть».

ВИТРІШКИ

Щоп’ятниці бував у нашому селі базар. Несуть мама продавати молоко, прошуся і я з ними.

- Що ти будеш там робити,- кажуть мені мама,- витрішки продавати?

А мені що б не продавати - все одно, аби взяли.

- Добре,- кажу,- буду продавати витрішки.

Тато засміялись, кажуть до мами:

- Хай іде, буде гладишок дивитися, щоб часом не вкрав який біс.

Пішли.

По дорозі я все сіпаю маму за полу та розпитую про ті витрішки.

Мама вже й говорити не хочуть про них, а я все допитуюсь.

Набридло мамі слухати мене, вони й кажуть:

- Прийдеш на базар, витріщиш очі,- ото й будуть витрішки.

Не зрозумів я цього, а далі вже не розпитую, бачу - сердитимуться.

Прийшли на базар, стали в тому ряду, де молоко продають, і собі розташувалися.

Людей на базарі - тиск: те продає, те купує - кожний заклопотаний.

Коли це з шаблюкою при боці стражник іде (за царів були такі посіпаки - стражниками звалися), руки за спину позакладав, козирок ізсунув на потилицю, никає по ряду та зазирає, позіхаючи, бабам у кошики. Так ніби мене хто штовхнув іззаду.

- Мамо! - гукаю на весь базар.- Оце той, що витрішки продає?

Мама сіп мене за руку, кив на мене оком:

- Мовчи, вража дитино!

А жінка, що в ряду стояла поруч, ззирнулася з мамою, осміхнулась, далі нагнулась до мене та нишком і каже:

- Оце він самий, сину...