Читать «Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.)» онлайн - страница 12

Військовий український рух з самого початку виявляв себе як стихійна форма самоорганізації, нерідко саме за етнічною ознакою, народного загалу, одягнених у армійські однострої. Ця маса людей в численних постановах і резолюціях домагалася, щоб усі військові частини, які стояли на Україні, набиралися з українців, та щоб відділи, сформовані передусім з українців, з-за меж українських теренів негайно переводилися на рідну землю. Немало доклали зусиль для національного пробудження старшинські кадри, що складалися переважно з національно свідомих вчителів, студентів і кооператорів^[38]. Приспана довголітньою неволею національна свідомість українців пробудилась після подій лютого — березня 1917 року і почала проявлятися в бажанні організувати свої структури самоуправління, в тому числі військові, які в подальшому виступили за створення українського війська.

Першою такою організацією став Український Військовий Клуб ім. гетьмана П.Полуботка, створений 29 березня^[39] 1917 р. в Києві на військовій нараді солдатів і офіцерів Київського гарнізону з ініціативи відомого військово-політичного діяча поручника М.Міхновського. Цей клуб мав займатися пропагандистською роботою серед війська, а організувати національні військові частини повинен був Український Військовий Організаційний Комітет, створений в той самий час. До складу Комітету ввійшли полковники О.Глинський, Волошин, поручник М.Міхновський і хорунжий Павелко^[40].

Українські військові організації утворюються з початком революції у різних частинах колишньої імперії, в тому числі і на півдні України. Передумовою чого була, окрім іншого, достатня кількість тилових резервних частин фронту та флоту. Навесні 1917 р. з 400 тис. солдат і офіцерів, що розташовувалися у тилу на українських землях, 50 тис. дислокувалися в Одесі. Це був найбільший показник з усіх міст України^[41]. До слова, військові з перших днів революції демонстрували активну позицію, підтримуючи зміни у суспільстві. Цікаві, хоч і досить суперечливі в окремих місцях, спогади про стан справ з поміж українців-військових в Одесі у 1917 р. залишив Г.Гришко. Він відзначав, що на відміну від партійних осередків (УСДРП, УПСР), військові за чисельністю, характером праці й активністю проявляли себе більш рішуче^[42]. На події в місті й український чинник у них одразу по створенню Тимчасового уряду Росії частково проливають світло ще одні мемуари, на цей раз відомого українського генерала, нащадка дунайських козаків, учасника Першої світової війни, у березні 1917 р. начальника ІІ одеської школи прапорщиків, тоді ще полковника Михайла Омеляновича-Павленка. Посилаючись на спогади свого підлеглого, юнака школи прапорщиків Василя Бибіка, він стверджує наступне: «3 березня… вперше відбулась в Одесі величава українська маніфестація організованого громадянства міста, разом з військом. Наші дві школи прапорщиків студентського складу також брали участь у цій маніфестації. В І школі мій старший річник мав чимало свідомих українців, які одвідували «Українську Хату» в Одесі (головою був знаний військовий лікар, полковник Луценко…). Отже в «Укр. Хаті» було декількома юнаками-студентами 2. березня… засновано спілку укр. юнаків у І школі. (ІІ школа мала тоді молодший річник, який в більшості складався з москалів). Головою спілки був син відомого українського письменника Коцюбинського, — тоді юнак, а нині дипломат-урядовець СССР. В ніч з 2. на 3. березня дами-члени «Укр. Хати» — наспіх, але старанно вишили чудовий український прапор для нашої юнацької укр. спілки, під яким ми й вийшли 3 березня на улиці Одеси. Першим прапороносцем був юнкер, нині інж. Сергій Колінський… Школи йшли під червоним прапором…, а українці під своїм жовто-блакитним прапором стали окремо…»^[43]. Така розлога цитата якнайкраще демонструє настрої, що панували у тогочасної одеської української молоді, яка з радістю сприйняла можливість виявити свої національні почуття, ще у той час, коли Українська Центральна Рада створена не була.