Читать «Тарасові шляхи» онлайн - страница 66

Тарас Малишев із Московської губернії, з-під Ростова. Іноді вони розбалакаються вдвох, почнуть згадувати! І виходить— однакові спогади і у кріпака-росіянина і у кріпака-українця.

- Усі пани одним миром мазані, — каже натурщик Тарас Малишев.— От тільки й побачив життя з художниками. Оце люди! Приходь, Тарасе, малюй, учися! Із тебе люди будуть! Я б і тобі колись попозував, бачиш сам, як зараз ніколи. Служба! — і поділиться з Тарасом окрайцем житнього хліба, «щоб не охляв» за роботою.

Тарас старанно перемальовує гіпсові голови та фігури і просто з любов'ю ставиться до кістяка, що постійно стоїть у кутку. Тарас часто садовить його в найрізноманітніші пози. Незважаючи на всі прикрості долі, у Тараса десь у глибині все-таки заховалася добродушність і нотки гумору. Нещодавно товариші дуже сміялися, як він посадовив на стілець кістяк у позі гульвіси і так змальовував його.

Але ж товариші, молоді художники, так багато малюють саме «живої» натури. Який прекрасний портрет зробив останнім часом Мокрицький з Наташі Клодт, дочки академіка, закоханого в звірів! Навіть Брюллов сказав:

- Починаєте відчувати красу ліній, юначе.

Йому, Аполлонові, замовляють уже багато портретів. Можливо, і Тарас міг би зробити не такий уже поганий портрет.

Раптом Тарас тихо посміхається.

У неділю він одпрошується у Ширяева на Мохову, до свого пана Енгельгардта. Серед панської челяді його старий друг—земляк Іван Нечипоренко, добродушний, спокійно-меланхолійний дядько.

Будь другом.— каже Тарас Нечипоренкові, — посидь спокійно та посмокчи свою люльку. Я так тебе змалюю, вийдеш, як цяцечка, на портреті і, їй же богу, тютюну куплю.

- Бреши, бреши більше,— засміявся Іван, — як не вийду - потилицю начухраю.

Він сів, надувся, погладив вуса, поправив чуприну, на брав суворого вигляду— так, йому здавалося, вийде краще. Аж крекнув Тарас од задоволення.

- Вийде, Іване! Іван з України!

Схопив пензель - і незабаром з полотнини дивилися лукаві, хитрувато примружені дядькові очі, і був він весь, як живий — хоч візьми та помацай його міцну засмаглу руку.

Тарас не почув, як у передпокій зайшов сам пан, Павло Васильович Енгельгардт.

- Пхе, пхе, — запихкав люлькою, — перунє ясний! Малює! А подобнє, нєх мне дябли візьмуть, подобнє! (Схожий, хай мене чорти візьмуть, схожий!

) Ач який! Це ж я його вивчив, мій художник! Слухай ти, хлопе, збігай оце зараз на Фонтанку, адресу запиши, візьми фарби, пензлі, все, що там треба, і почнеш малювати портрет пані Аделі. Портрет для мене. Розумієш?

Портрет Івана не був закінчений. Проте скільки знайомих дам пана довелося відтоді малювати Тарасові. Ще б пак — «його власний художник»!

Іноді він давав за портрет карбованця, а іноді тільки гаркав і робив дурні зауваження, бо зовсім не розумівся на живопису.

Якось Тарас ніс портрет однієї з цих дам і його зупинив на вулиці молодий кирасирський юнкер.

- Ану, голубе, покаж! І це ти сам намалював? їй-богу? Скільки ти візьмеш за портрет моєї нареченої?

Тарас уже знав, скільки може коштувати ця робота, але ж хіба міг назвати він хоча б більш-менш пристойну ціну? Він радий був кожній копійці.