Читать «ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:» онлайн - страница 7

Україна може поширити надію на схід або кавказький хаос на захід. Якщо збудеться найгірший сценарій і Україна впаде, вона впаде в руки Росії, додавши нової енергії російському імперіалізмові, який остаточно розчавить тамтешні паростки демократії. Але якщо збудеться найкращий сценарій, Україна продемонструє, що західні цінності не такі вже й чужі східним слов'янам… Захід не повинен бути пасивним спостерігачем змін у цій країні. Ані, тим більше, не повинен, як це було раніше, будувати свою політику щодо України як відлуння своєї російської політики. Захід має значно більший вплив у Києві, як у Москві. І мусить використовувати цей вплив розважливо й цілеспрямовано… Винагородою для нас може стати щось більше, ніж принадливий новий ринок в умовах теперішнього споживчого вибуху, і навіть щось більше, ніж надійний буфер проти російських ультранаціоналістів… Нові динамічні зміни в Центральній Європі можуть стати поважним стимулом для нашого власного підупалого духу демократії.[8]

Ще один характерний зразок такого ентузіастичного, часом аж надто, погляду на Україну – стаття Джуліани Пілон під назвою «Москва повинна повчитись у Києва вмінню знаходити компроміси», – опублікована у популярному ілюстрованому тижневику «Інсайт» 24 квітня 1995 р. Протиставляючи мирну політику Києва у Криму – кривавим злочинам російської вояччини у Чечні, авторка радить російським політикам відмовитися від вирішення проблем з позицій брутальної сили і натомість уважніше приглянутися до досвіду свого південно-західного сусіда з надією дечому в нього повчитися. На думку авторки, українці не втратили віри в можливість вирішувати свої проблеми політичними методами – незважаючи на надзвичайно важкі умови життя і прогресуюче суспільне відчуження. Майже половина опитаних, за її даними, вірить, що суспільні проблеми можна і треба вирішувати шляхом голосування. І навіть більша половина опитаних цікавиться суспільно-політичними проблемами своєї країни.

Просто дивовижно [пише Дж. Пілон], звідки береться таке позитивне ставлення в атмосфері посткомуністичної напівосвіченості в питаннях демократії та громадянських прав. Віра цих людей у демократію походить радше з їхнього травматичного досвіду зіткнення з комунізмом, аніж з глибокого розуміння того, як працює вільне суспільство. А проте українці, схоже, готові вчитись у Заходу і воліють мирно залагоджувати внутрішні конфлікти. Хтозна, може, й росіяни, втомившись масакрами у Чечні, приглянуться нарешті до українського досвіду.[9]

Нація нізвідки

Позитивний погляд на Україну як на певну геополітичну й історико-культурну реальність поступово утверджується на Заході і, хоч не є поки що переважним, усе ж складає дедалі помітнішу конкуренцію традиційному русоцентризму та русофільству західних інтелектуалів. Років двадцять тому більшість західних фахівців, не кажучи вже про пересічну публіку, сприймала Україну виключно як частину «Росії», тобто концептуально перебувала в оптичному полі російсько-імперського та совєтсько-імперського офіціозу. Як зазначає один з провідних американських україністів, Григорій Грабович, донедавна провідні науковці на Заході вважали уявлення про Совєтський Союз як про зловісний геноцидний експеримент ненауковим, навіть більше, антинауковим. Самий термін «Совєтська імперія» аж до кінця 1980-х років сприймали як очевидний знак того, що текст, де його вжито, не слід серйозно брати до уваги – автор, мовляв, «ультраправий» чи просто несповна розуму. Хто хоче, хай перегляне відповідні бібліографічні джерела: до 1989 року дослідження чи огляди з використанням цього означення можна перелічити на пальцях (кілька з них входять до різних звітів Конгресу США); після 1989 року їх з'явилося вже кількасот.[10]