Читать «ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:» онлайн

Микола Рябчук

ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:

парадокси запізнілого націєтворення Публіцистика

____________________

– ВСТУП -

THE NOWHERE NATION,

або чи має Україна історію?

Поява незалежної України істотним чином змінила ситуацію не лише в регіоні, а й у цілій Європі. Західний світ, заскочений розпадом СРСР і появою незалежних країн, про які він здебільшого нічого знав і не хотів знати, приходить поступово до тями, себто до усвідомлення нової, незручної й незвичної для нього реальності.

Один із найпроникливиших американських дослідників, котрий ще задовго до горбачовської «перестройки» передбачив крах комунізму і розпад СРСР, – Збіґнєв Бжезінський, – назвав появу незалежної України «однією з трьох найбільших геополітичних подій XX століття». Першою такою подією, на думку Бжезінського, був розпад у 1918 р. Австро-Угорської імперії. Другою – поділ Європи у 1945 р. на два блоки.

Поява незалежної України [стверджує професор Бжезінський] може вважатися третьою такою подією, оскільки вона ознаменувала кінець імперської Росії. А це більше, ніж кінець комуністичного СРСР, це кінець останньої імперії в Європі. Ця подія, своєю чергою, обумовлює цілий ряд інших важливих політичних змін. Розваливши Російську імперію, незалежна Україна створила можливість для самої Росії – як держави і нації – стати нарешті демократичною і європейською… Поява незалежної України є, таким чином, не лише важливим геополітичним явищем, а й явищем філософським.[1]

І все ж треба визнати, що певні стереотипи й упередження все ще тяжіють над свідомістю багатьох зарубіжних політиків, «призвичаєних, – за словами Г.Кісінджера, – до стабільності як абсолюту і схильних сприймати найкардинальніші зміни в світі лише як тимчасове відхилення під звичайного стану речей».[2] Стосується це і західних політологів, істориків, журналістів, котрі беруться тепер досліджувати чи коментувати події у східноєвропейському регіоні, будучи в кращому разі знавцями російської мови, культури, історії – відповідно, сприймаючи всі події і явища на околицях «великої Росії» як щось марґінальне і малозначуще. І тим більш подібні стереотипи панують над свідомістю пересічних громадян, яким «Нью-Йорк таймс» пояснює, що гоголівський Тарас Бульба – це "легендарний російський(!) атаман"[3] або малює карту-схему Європи, де все, що на схід від Польщі і досі позначається як «Росія»; «Нью-Йорк ревю оф букс» тим часом вустами авторитетного політолога Абрагама Брумберґа переконує читачів, що українська мова «відгалузилась у XVI ст. від російської»,[4] впливовий «Таґесшніґель» характеризує Рух як «ультрарадикальну» організацію,[5] а вже згаданий «Ньюсвік», опублікувавши блискучу статтю Кісінджера, не втримався, однак, від вельми сумнівної шапки над нею: «Росіяни занепокоєні "фашистським націоналізмом" у республіках типу України». (Насправді у Кісінджера ця фраза, з якої зроблено квазі-цитату, виглядає так: «Росіяни занепокоєні "фашистським націоналізмом", уособлюваним Володимиром Жириновським», – різницю між Україною і Жириновським редактори поважного тижневика скоріш за все знають, але ж і з антиукраїнськими стереотипами у свідомості своїх читачів вони теж змушені рахуватись і відповідно їм потрафляти…)