Читать «ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:» онлайн - страница 5

По-перше, спробував відповісти самому собі Р. Конквест, селянська проблематика завжди була чужою для Заходу й малозрозумілою. Саме слово «селянин» для американця або британця асоціюється з якимсь дуже далеким краєм або ще віддаленішою історією. По-друге, Україна ніколи не існувала ні в часовій, ні в просторовій свідомості європейців, а тим більше, додамо, американців, для яких світова історія й географія взагалі є досить загадковими дисциплінами. Україна, на відміну від зрадженої Польщі чи, скажімо, Прибалтики, не була для Заходу чимось, навіть слабким докором сумління.

А по-третє, завжди існували могутні сили, зацікавлені в «небутті» України і, відповідно, в замовчуванні та фальсифікації фактів. Совєтська пропаганда досить успішно знаходила собі спільників у цій справі у пропаганді західній (від сумнозвісного Волтера Дюранті до не менш сумнозвісного Морлі Сейфера), а совєтська історіографія, принаймні в «українському питанні», взагалі мало чим відрізнялася від історіографії західної. Попри різні погляди на «класову боротьбу» в Росії й роль КПСС, совєтські вчені і російські вчені-емігранти, що справили вирішальний вплив на західну історіографію й політологію, мали одну спільну рису: імперськість і, як похідне, явну або латентну українофобію.

За дотепним висловом Ореста Субтельного, і російські історики-іммігранти, і їхні американські колеги апріорно вважали, що «український історик – це, майже за дефініцією, український націоналіст. А тому й українська історія, – пише Субтельний, – до кінця 1980-х вважалася не лише периферійною, а й інтелектуально підозрілою ділянкою спеціалізації».

«Стратегічний партнер»

Ставлення до України на Заході почало змінюватися приблизно під 1994 року, коли Україна нарешті відмовилася від надзвичайно некорисного для себе іміджу «ядерної держави», яка нібито намагається ядерним «шантажем» компенсувати бездарність своєї зовнішньої і внутрішньої політики. Загалом демократичні парламентські та президентські вибори 1994 року посприяли «ошляхетненню» образу України, а проголошена президентом Кучмою програма радикальних економічних реформ викликала у певних західних колах справжнє зацікавлення. Головне ж – самою своєю появою і подальшою поведінкою «російськомовний» президент показав, що українська незалежність не є чимось випадковим і тимчасовим, а український націоналізм має не лише етнічне і, тим більше, не лише західноукраїнське коріння.

На відміну від свого попередника Кравчука, до якого ще сяк-так можна було застосувати стереотип «комуніста, котрий пересів на коня націоналізму» (Джордж Сорос), і витворити тим самим фальшивий образ такого собі українського Мілошевича з ядерними ракетами, Леонід Кучма з його проросійськимн деклараціями та помітною орієнтацією на російськомовні еліти в Україні виявився до такого змальовування цілком непридатним. З неабияким подивом Захід мусив усвідомити, що так звана «антиросійськість» Кравчука і «проросійськість» Кучми є лише різними словесними репліками у складній історичній п'єсі, де мало що залежить від особистих симпатій і антипатій Кравчука і Кучми, а значно більше – від об'єктивних реалій: імперська Росія ніколи не змириться з незалежною Україною, хоч би там президентом був навіть не Кучма, а Олександр Мороз, чи Володимир Гриньов, чи, навіть, Петро Симоненко.