Читать «Биті є. Гоцик (Повністю)» онлайн - страница 5

— Хай сам на своє навчання заробляє!

— Ой, хоч не мели дурного! — розсердилася.

Так Гоцик узнав, що ненька до Португалії на заробітки зібралася. Попервах навіть зрадів.

— Кльово! Буду до тебе приїжджати.

— А мене на кого кидаєш?! — гірко мовив тато.

— На куму! — віджартувалася ненька, взялася агітувати: і тут витрат менше, і синові на вищу освіту заробить, і їм усім на подальшу красну долю. І світ побачить. Останній раз з України виїжджала 1980-го — у Ленінграді білі ночі бачила. Таке диво!

Та чим більше захоплювалася ненька, тим більше син супився.

— Ма… Не треба. Давай на заочний переведуся. Працюватиму і навчатимуся.

А ненька у відповідь — про Лісабон, католицькі базиліки, портвейн, кам’яний суп та Атлантичний океан. Фотки надсилатиме. Напозичала в нехаївців грошей — собі на дорогу, Гоцикові на другий курс навчання — поклялася віддати до кінця року. Сина обійняла: ти ж вчися гарно, бо то неньчина мрія. До чоловіка зажуреного підійшла: та чого ти, Ваню?! Облаштуюся сама і тобі там роботу знайду.

— А господарство на кого?! — сказав тато. — На свиней?!

— То продавай свиней і чекай, — ненька просить.

— Нема чого мені там робити, — відрубав тато.

Мама схлипнула. І — гайда.

Дім побляк. Постарів враз, ніби без неньки років сто віку собі додав — похмурий, сірий, тьмяний. Вовняний килим на стіні у вітальні пилом укрився. На стінці радянських часів дверцята пообвисали, наче руки опустили безпорадно. І тільки круглий стіл у центрі, що за ним обідали тільки з гостями, усе силкувався зібрати навколо себе живі душі.

Гоцик і тато сиділи біля столу — про що розмовляти?!

— До осені вдома будеш? — запитав врешті тато.

— А що тут робити? — буркнув Гоцик.

— За свинями поможеш ходити…

Гоцик визвірився.

— Та хай вони повиздихають!

— Цить, бовдуре! Свині тобі на шмат хліба дають.

— Аби давали, мама б не поїхала…

Тато брови звів, очима у скатертину.

— Поїхала б… Давно вже в дупу пекло.

Так Гоцик зрозумів, що він у неньку вдався. Зиркнув на тата сердито.

— Ну, то й їхав би з мамою! Лише свині тобі…

Тато підвівся важко, хмикнув, як плюнув. Пішов з вітальні.

— Ти уже поїхав… Філолог, мать твою! Тільки грошам горе.

— А ти хотів, аби я… як ти?! Усе життя свиням хвости крутив?! Та я краще універ закінчу, у місті десь приткнуся, аби твоїх свиней не бачити! — ярився.

— Так чого ж приїхав?! — запитав тато від порога.

— А більше не приїду!

Тато зупинився, нахилив голову набік, синові в очі — точнісінько, як сам Гоцик, коли дівок охмуряв.

— От і домовилися, — сказав, як каміння на синову душу накидав.

— Та пішов ти… — гаркнув Гоцик, підскочив. — Недарма мама поїхала! І я не повернуся! Сам тут носися зі своїми льохами! Дістав уже всіх по самі помідори!

Упертий, сволота! Може, у батька? Три роки рідну хату тільки здалеку бачив. Влітку приїжджав до Нехаївки, зупинявся у дружбана Броньки, перші дні три бухали до гикавки, потім пару днів оклигували і Гоцик питав:

— Як мій старий?

— Та нічого… Знай вошкається по господарству.

— Про мене не питає?

— Ви, Гоценки, небалакучі…