Читать «Биті є. Гоцик (Повністю)» онлайн - страница 4
Люко Дашвар
— Де андалусієць?! — кричав-захлинався, Петра за шкірку. — Куди коня подів?! Кажи, бо вб’ю!
Роми навалилися на Гоцика всім кагалом, разом зі старими-жінками-дітьми, на землю повалили, били-ґелґотіли:
— Ракло! Дур амендар! Гаджьо немитий! Пішов геть! Щоб ніколи не повертався!
Дужий Гоцик легко розкидав ромів, хотів було вхопитися за сокиру — стирчала у колоді на Петровому подвір’ї, — а тут Панька перед очі. Спокійний, блідий. У костюмі…
— Ти… Ти… сука! — тільки й кинув Петрові. Пішов геть.
— Ей, гаджьо! — гукнув той Гоцикові вслід. — Чуєш?! Хіба ти не хотів андалусійця з полону визволити?! Погано йому там було. Ой, погано…
Гоцик зціпив щелепи — що казати?! Хотів би…
Додому повернувся, речі до рюкзака повкидав.
— Поїду навчатися на кого-небудь, — сказав неньці, ніби випхнула його Нехаївка нагло — котися, куди подалі.
— А за свинями мені одному ходити? — буркнув тато. Тільки підштовхнув.
Так чергова халепа занесла Гоцика до Києва. На батьківські гроші без проблем вступив на філологічне відділення університету ім. Шевченка, роззирнувся — твою наліво! А тут непогано. Є де розгулятися. Футбол, пиво, клуби, посиденьки у гуртожитку… Навіть про коней забув до часу.
— На кобил переключився, — казав нехаївському дружкові Броньці, коли той дзвонив: ти як?!
А на розслабоні! Батьки гроші шлють, навчання випхнуло у середнячки — без зльотів, проте й без надриву. Зате для дівчат — намбе ван! Зачинявся у ванній, що вона одна на чотири кімнати гуртожитського блоку, під дверима гармидер — та скоріше, мать твою, бо усцимося! — а Гоцик стояв перед дзеркалом, супився серйозно, роздивлявся себе: великий, міцний, долоні, як пательні, хронічно небритий та іронічно усміхнений. І чого дівки самі лягають?
Та коли жадання пекло в дупу, питання відпадали перегодованими п’явками. Закусював губу, наче й слово мовити зась, схиляв голову набік, дивився Олі (Полі, Аллі, Галі, Томці, Ритці, Варці і т. д.) в очі серйозно і проникливо. І Оля (Поля, Алла, Галя, Томка, Ритка, Варка і т. д.) кліпала зворушено, бо велетень Гоцик тої миті здавався таким одночасно всеосяжно сильним і відчайдушно безпомічним, що хоч до серця його притискай. У районі пишних грудей.
Гоцик справу знав. (З усіх нехаївських дівок тільки реготуха Тайка уникла обіймів ненаситного однокласника. Якось не перетнулися. Отака прикрість.) Не поспішав ніколи. Ворушив пательнями — роздягав жертву повільно, ніби мучив. Заводив. Очей не зводив. Мовчав, зараза. І тільки коли дівчина вибухала від нестерпного жадання, зривала з себе залишки одягу — ну, скільки можна?! — припадав до гарячих вуст жадібно і хижо. І після того уже — не вирватися, якби і захотіла яка.
Безтурботне життя урвалося за рік разом із батьківськими грошима. Влітку Гоцик повернувся до Нехаївки із заліковою книжкою — радій, мамо! — і квитанцією на оплату другого року навчання. Тато зітхнув:
— Закінчилася твоя лафа! Нема грошей.
Ненька усміхнулася войовничо.
— Та щоб я здохла! — взялася валізу пакувати.
— Куди?! Ти здуріла, Наталю? — збентежився тато.
— Ваню, Іваночку, та годі. Хіба ми самі… Упораємося, — усе з тою ж посмішкою приклеєною.