Читать «Не судилось (панське болото)» онлайн - страница 26

Дмитро. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!

Дзвонариха. І то вже належалася; заїла багато чужої праці. От і ти, - не знаю, чим уже й одслужу, - оплів, охаїв наш дворик і всім нам, сиротам, допомагаєш.

Дмитро. Яка там поміч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не куповані.

Дзвонариха. Хоч і не куповані, так здалися б на своє діло, а не на чуже.

Дмитро. Не яке воно й чуже! Мені, може, ваша сорочка ближче до тіла, ніж своя. Що я? Один собі, як палець, - бурлака, та й годі! Багато мені треба? Заробив що чи де заробив - не велика журба. А от вам - друге діло: ви слабі, а Катря молода; і коло вас, і коло господарства сама побивається... Як же не пособити? Такій молодій дівчині і надірватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна!

Дзвонариха. Нехай уже тобі за твою добрість господь оддячить!

Дмитро. Мені, може, - коли ви оце слабі були, - серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тінь яка ходить! Я б, може, радніший був свої руки підложити, а не те що зробити яку мализну...

Дзвонариха. Та бачу, бачу, козаче, що тобі дочки жалкіше, ніж старої...

Дмитро. Ні, крий боже! І вас я вважаю за матір: рідних пак не згадаю ні батька, ні матері. Чоловік ваш покійний, царство йому небесне, виховав мене, зберіг сироті і батьківщину, і хату, наставив мене самого добрим хазяїном, до пуття довів, - так як же мені не любити вас? З Катрею зросли ми укупі...

Катря (надходить). Я, мамо, розпалю у комині, кулешика вам зварю на вечерю.

Дзвонариха. Не треба, доню. (Гладить по голові її). Славна у мене, Дмитре, дочка: і хороша, і моторна, і упадлива.

Дмитро. Що й казати? Нема, може, в світі за Катрю!

Катря (гірко). Не хваліть, мамо!

Дзвонариха. Запишаєшся? А тебе таки справді, кралечко, гедзь з одного боку напав.

Катря (перебиваючи). Он дивіться, як сонце сідає червоно; певно, вітер буде на завтра. Треба буде однести до млина мірочки зо дві пшениці, бо в нас уже борошна обмаль.

Дмитро. Я завтра зайду й однесу.

Дзвонариха. Та то борошно борошном, а ти таки...

Катря (хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось іде до нас; може, лікар?

(Біжить з тривогою; дивиться за ворота).

Дзвонариха. Може, справді. Він того тижня заїздив, то обіцявся, що ще заверне.

Дмитро. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б і ходити йому чи паничеві?

Дзвонариха. Та лікаря уже більш місяця і в селі нема.

Дмитро. А паничеві б чого? Хіба й він лікар?

Дзвонариха. Не знаю; тільки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився!

Дмитро. Себто вас жалував так?

Дзвонариха. Господь його святий зна, - чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога?

Дмитро (зітхнувши). Може.

Катря (вертаючись). Ні, то не він; хтось у хустці. Позношу лишень я на ніч полотна в комору.

Дмитро (ідучи за Катрею). Я тобі поможу.

Катря. Та я й сама зберу - не важкі. (Іде до тину і збира полотно, що на йому розвішане).

Дмитро (підходячи до тину). Катрусю! Я хотів би з тобою побалакати...

Катря. Об чім? (Потупилась).

Дмитро (мне шапку). Сама знаєш, об чім... тільки й думки, тільки й гадки!