Читать «Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)» онлайн - страница 39

- Де протяг - там i наскрiзний прохiд. У тому кiнцi його має бути печера. Це той хiд, який я знаю.

- Але ви казали, що є три входи до неї, - нагадав Роман.

- В цьому запевняли старi мисливцi, духи яких уже давно полюють разом iз духами древнiх предкiв. Я знайшов ще один прохiд, у якому вiдчувається такий же протяг. I пройшов ним. Виявилося, що вiн веде сюди з печери, у якiй ми щойно побували. Та хтось колись знайде i тi два. Якщо вони є. А поки що нам треба рушати до головної печери. Тiльки спочатку слiд повiдкидати камiння, яким закладено вхiд.

18.

Поки Вiчний Мисливець курив люльку, сидячи бiля вогнища, ми швидко повiдкидали камiння i побачили вузький коридор, що уступами вiв униз, в глиб гори.

- Ось це вже щось! - вигукнув Роман, задоволено потираючи руки. Ясна рiч, йому хотiлося пошвидше розгадати таємницю цiєї головної шаманської печери. Та й менi - теж. Тiльки й того, що я не наважувався кинутися у прохiд поперед дорослих.

- Ну що, прохiд вiльний? - запитав Аян Курун вiд вогнища.

- Вiльний, - вiдповiв я.

- Тут справжнi катакомби, - додав Чорногора.

- От i добре. Але я не раджу вам iти туди, - мовив старий.

- Чому? - здивувався Роман. - Вважаєте, що там буде щось страшне, небачене?

- Нi, я так не вважаю. Навпаки, менi здається, що там буде звичайнiсiнька печера.

- То чому б не глянути на неї? Тим паче, що маємо в запасi ще три години.

- Як хочете, - похитав головою старий. - Аян Курун не радить ходити туди.

Ми здивовано мовчали.

- Можемо сходити туди й удвох, - шепнув я Чингiсовi. - Не сьогоднi, то через кiлька днiв.

- Звичайно, можемо. Ти менi друг. I якщо попросиш...

- Тiльки не треба таємних змов, - викрив нас Роман. - Ви лишаєтеся тут. А ми з Орестом пiдемо в розвiдку. Коли досягнемо печери покличемо.

- Чому ви? - спробував заперечити я. - Хiба ми не такi ж?..

- Не такi, - увiрвав мене Роман. - Мало що може трапитися нам на шляху.

- Це нечесно, - знову кажу я. Але Чингiс сiпає мене за рукав:

- Не можна так нечемно говорити зi старшими, - шепоче вiн.

- До чого тут нечемнiсть? - не розумiю. - Може, вони нас i не покличуть. Скiльки пройти до цiєї печери i не побачити найцiкавiшого. А вiн: "Чемнiсть, старшi..." Хiба ми з тобою дiти?

- Якщо вже зiбралися йти, то кiнець мотузки залишiть менi, сказав старий, так i не пiдвiвшись вiд вогнища.

- Розумно, - погодився Орест. I подав старому кiнець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменiв i знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман i Орест рушили, крикнув:

- Якщо мотузка закiнчиться, краще повертайтеся!

- А ми пiдемо слiдом, - прошепотiв я Чингiсовi. - Тримаючись за мотузку.

- Це iдея, - погодився Чингiс. - Так i зробимо.

Першим iшов Роман Чорногора. За ним - Орест... Якийсь час ми бачили їх постатi, потiм - лише рухливий промiнь лiхтарика. А згодом зник i вiн.

Час i нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повiтря. I теж потираю руки. Як Роман, якого останнiм часом усiляко намагаюся наслiдувати.

- То що, пiшли? - запитує Чингiс. - Давай менi лiхтарик. Я пiду попереду.